Слава ЗСУ!

- Дитячий садок! Перша група! Не відволікайтеся від справи! Попереду не зрозуміло що, а ви тут пустуєте! – Обурився Аркадій.

- Не треба так, м'якше. – Заспокоювала свого чоловіка Тамара.

- Зате вже дійшли. – Оголосила я.

- Я туди не піду. – Заявив Валентин.

- Тебе ніхто і не просить. – Розсердився Вадим.

- Гаразд, вже дійшли. Було вирішено добратися – добралися. Далі що? – Запитав Аркадій.

Вадим пропустив камеру і оглянув через пристрої відеоспостереження печеру. Потім дістав датчик температур і проглянув через вхід печеру інфрачервоним випромінюванням.

- Там нікого не немає. Тільки якась штуковина в самому поглибленні печери, прозора і густа,  схожа на слиз.

- Ми ж не дарма сюди прийшли? Пішли, подивимося, що це. Адже небезпеки немає? Прилади ж показали, що безпечно. Пішли. – Умовляв Аркадій.

- Йдемо! – Скомандував капітан.

Ми зайшли в печеру. Окрім Валентина і Насті – вони залишилися дуріти зовні, не звертаючи на нас уваги.

Ми зайшли і зупинилися перед вертикальною пеленою чогось желейного, дивлячись через що, ми бачили якийсь пейзаж. Він був трохи схожий на той, який було видно з печери, як би через дзеркало. Але він і відрізнявся. І добре. Віддзеркалення було якимось іншим. Як би разним в часі: з печери ми бачили дитинство цієї землі – а через це віддзеркалення ми бачили старість цієї ж поверхні.

Що це? Як це взагалі можливо?

Так …

- Та не чіпай мене! Хватить мене щипати! – Крикнула Настя і відштовхнула Валентина.

Валентин не зміг зорієнтуватися і влетів в це желе.

Ми стояли і дивилися на нього. А Валентин на нас переляканими очима. Між нами було ось це найдивніше творіння природи. Валентин озирнувся. Пройшовся. Вийшов з печери. Повернувся. Щось його налякало. Валентин щось прокричав, але ми його не чули.

Нарешті Валентин протягнув руку. Нічого страшного не трапилося. Він зробив крок вперед…

І вступив на зустріч до нас… І опинився поряд.

Мовчить. Нічого не говорить.

Всі мовчать. Всі здивовані і перелякані.

- Ну що? Що ти там бачив? Вибач. Я не хотіла. – Виправдовувалася Настя.

- Там було чотири сонця. І якийсь шум. Як з кіно про індійців.

- Так. Треба повернутися до машин. І все обговорити. Треба взяти зброю. І вирішити, чи будемо ми туди заходити або перекриємо цей вихід. Для нашої безпеки. Хоча мені дуже хочеться туди піти. На зустріч до невідомого. – Говорив капітан.

- Пішли. У нас багато з собою зброї. І нам необов'язково далеко заходити. Подивимося з печери і відразу повернемося. – Умовляла я.

- Пішли. Ну, зустрінемо ми населення, що кричить як стародавні індійці. Так у нас є високотехнологічна зброя. Їх всіх порвемо! – Підбадьорював Аркадій.

- Хто хоче піти? – Запитав капітан. – Я! – Відповіли всі, окрім Валентина.

- А ти, Валентин?