Слава ЗСУ!

- Якщо підуть всі, то і я піду.

- Добре. Домовилися. Віддам деякі вказівки.

Капітан вийшов з печери і зв'язався з кораблем:

- Ліза. Ми знайшли щось подібне до воріт в часі або в просторі. Ми сходимо, подивимося. Наші координати у тебе повинні були зафіксуватися на приладах. Так, це вони. Це координати печери, в якому знаходиться це джерело якогось світла. Через це джерело ми пройдемо. Ти залишаєшся за головну на кораблі. Ти знаєш, що робити. У нас проходило навчання на всякі випадки. Ти справишся. Поки нас не буде, ти - капітан корабля і нашого людства. Максим, Ксюша, Дарина і Павло залишаються. Я з ними зв'яжуся. Вони як рятувальна команда. Кінець зв'язку.

Вадим подивився вниз, там, де були наші машини. І по рації зв'язався з людьми, що залишилися на перевалі. Дав їм вказівки. Вони чекатимуть. Принаймні, повинні чекати.

- Ну, що? З Богом! – сказав Вадим.

Ми стоїмо перед цим дивом, що переливається та вабить незвіданим, і ніхто не наважується зробити перший крок.

Ми міцно узялися з Вадимом за руки.

- Я тебе люблю. – Сказав мені Вадим.

- Я тебе люблю. – Відповіла я.

Ми перші вступили в цю невідомість. І провалилися крізь простір і час…

Розділ 10

Ми стоїмо біля цієї желейної поверхні, але вже по іншу сторону.

Не вистачає тільки Валентина. Він дивиться на нас через цю густу суміш і ніяк не зважується.

Ми йому показуємо: давай! Він не зважується.

Гаразд.

Без нього підемо.

Що у нас тут? Дійсно шумно. На війну схоже.

Виходимо з печери – і тут таке!

Здається, одне велике плем'я з криком виганяє маленьку купку інших таких же істот.

Можна сказати, це люди, що тільки повністю фарбуються в блонд (чисті блондини): і волосся, і тіло, і одяг. Білий блондинистий колір.

І худорляві які! Тільки маленького зросту.

Побачивши нас, вони кинулися в нашу сторону із зброєю.

Тут за нами почулася стрілянина і один за іншим почали валитися ці тоненькі білосніжні істоти.

- Повернувся! – Вигукнула Настя.

- Як же я Вас міг залишити? Ось навіть захиститися не змогли! Що? Стріляти не вмієте? Стріляли ж на навчанні! – Дивувався Валентин.

- Так стріляли ж по мішенях, а не по людях.

- Це не люди. Це якісь монстри. – Покривлявся Валентин.

- Ким би вони не були – це жителі цієї планети. Ми не маємо права їх вбивати. Досить, Валентин, вони вже не нападають. Зупинися.

Істоти тепер стояли далеко від нас, не сміючи підійти до нас ближче.

У центрі натовпу показалась виряджена у все довге і пишне істота.

Вона наближалась. Істота була схожа на жінку.

Та це жінка! Тільки не жінка-людина, а їх жінка, цієї планети.

Вона йшла плавно, волосся розвівалося на вітрі, іноді волосся торкалося землі.