Слава ЗСУ!

- Що це за шум?

- Там щось темне прямує в нашу сторону з міста.

- Бігом! Рятуйтеся!

Ми бігли щосили. Я і Вадим поряд. Нам всім було страшно.

Якісь машини нас наздоганяли. Судячи з усього – це були роботи. І вони за нами полювали. Але не щоб убити. Вони ж не стріляли по нас.

Спроби втекти були даремні. Нас зловили в пастки. Опустили на машини і повезли у бік міста.

- Я тебе люблю. – Сказав мені Вадим, тримаючи мене за руку.

- І я тебе люблю. – Відповіла я своєму чоловікові – Вадиму.

- Чому все так відбулося? Невже нам вже не призначено жити нормальним життям? – Запитала Настя. – Спочатку Земля більше не змогла бути нашим домом. Потім знайшли нову планету. А вона після теплого прийому стала якоюсь агресивною.

- Таке життя. Треба уміти виживати. – відповів Валентин.

- Чому нас зловили роботи? Де ж люди, що перетворилися на зомбі, або інопланетяни, що з'їли наших людей і що живуть тепер там, де ми приземлилися? – Задавався питаннями Аркадій.

- Прибудемо в місто – про все дізнаємося. – Відповів Вадим.

- Якщо нас раніше не уб'ють. – Відмітила Тамара. – Але, сподіваюся, ми виживемо. І проживемо довге та щасливе життя.

- Давайте придумаємо, як звідси вибратися. – Пропонував Валентин.

- Це роботи. Їх не можна умовити зглянутися над нами. Вони кур'єри. Зловили та повезли. А розбиратися з нами буде хтось інший. Звичайно, якщо нас не захопила цивілізація, що складається з роботів і напівроботів. – Роздумував Аркадій.

Нас везли, немов якийсь вантаж.

У людей на кораблі не було таких машин. Або їх створили тут і недавно. Або вони прибули на цю планету з іншого космічного корабля. А якщо вони тут були спочатку? Були заховані в землі? Як у фільмі «Війна світів». Багато питань і жодної відповіді.

Треба зберігати спокій. Все буде добре.

Все повинно бути добре!

Розділ 18

Ми під'їжджаємо до міста. Поблизу воно ще більше і ще фантастичніше. І люди в ньому є. І вони працюють не припиняючи. Проходить звичайне міське життя. Тільки ось поглядів роззяв і просто цікавих немає. Всі ніби невідривно захоплені своєю справою. Жодної розмови на вулиці. Жодного натовпу. Всі дуже організовані.

І ніхто нас не впізнає. Ніхто не вітається з нами. Навіть поглядом або головою ніхто не киває нам. Вони нас забули або не знають? Як це? Це ж ми! А вони – наші друзі та знайомі! Вони що? Захворіли? Всі відразу?

Хай фантастичне місто, але дуже красиве. Будівлі величезні. Вулиці широкі. Поверхи превеликі. І скрізь працюють роботи. Люди ними управляють. Ті, які простіші, працюють самі, без людей.

Люди ті ж, але поведінка інша. Навіть досить поглянути на них – і бачиш різницю. Це - інші. Вони ті ж, але інші. Неначе в мозок людей записали програму і вони її виконують. Організм, оболонка та ж, але поведінка, вираз обличчя інші. Я б назвала їх зомбі. Але вони не схожі на зомбі. Люди виконують роботу, близьку тій, до якої вони звикли: інженери щось будують, прибиральники прибирають, садівники дивляться за рослинами. Але тільки все без емоцій, без розмов, без контактів.

- Щось тут відбулося…