Слава ЗСУ!

Один працівник підійшов до клітки і почав по всіх стріляти спеціальними голками. Мене паралізувало. Я впала. Впали інші. Я бачила все. Тільки не могла поворушитися. Клітку відкрили. Лаборанти підійшли до нас. І у кожного узяли зразок крові. Далі провели пальцевий огляд кожного з нас.

Вони щось говорили: цей годиться для того-то,.. ця годиться для іншого,.. цього поки не заражати, а ось той і два експерименти витримає…

- Дочекаємося результатів. А потім почнемо. – Сказав хтось з тих, що оглядають нас.

Вони вийшли, закривши за собою клітку. Ми лежали на підлозі та дивилися один на одного. Ми все чули, все відчували, все розуміли, але не могли нічого сказати. Не могли навіть легенько ворухнутися. Наші погляди з Вадимом перетнулися. І ми до вечора, не відриваючись, дивилися  один одному в очі.

Було сумно і незрозуміло, чому все це відбувається з нами. Невже ми будемо матеріалом для експериментів? Ми більше ні на що не здатні, як бути вмістилищем яких-небудь препаратів та їх комбінацій?

Поступово параліч пройшов. Спочатку відчулися пальці рук, потім ніг. Змогли рухати руками, слабкість в ногах дала про себе знати.

Ми змогли встати. Почали ходити з кута в кут в цій маленькій клітці.

Місто спало. Було не чутно жодного звуку. Виявляється, ці зомбі вночі сплять, як більшість людей.

Так що ж відбулося? Куди всі поділися? Невже ці змінені люди вночі приходять до своїх ліжок і продовжують своє перетворення з людей в монстрів? Чому вони вночі не працюють? Куди вони зникли? Або вони реально перетворюються із заходом сонець в перевертнів і безладно бродять по вулицях цього прекрасного і страхітливого міста у пошуках здобичі, якої не існує?

Архітектура міста велична. Але вона ніяк не укладається в голові. Ніби це місто будував художник, що ніколи не ходив в школу і тому не відвідував уроки фізики.

Почулася музика. Небагато божевільна, понад емоційна, глибока, з сильними нотами страждання і що знемагає смутком. І місто завило. Ніби всі люди одночасно почали вити. Це людське завивання, не перевертнів, не яких-небудь інших тварин.

Стало жахливо боляче чути ці звуки. У них перемішалися страждання від обпалюючого бажання та неможливості піти зі силою, яка примушує та робить з цих людей незрозумілих монстрів.

- Вони, напевно, борються. Може, їх можна врятувати? Можна вилікувати? Ви ж чуєте: вони не хочуть такими бути, а їх примушують жити по-іншому. Це ж мозок кожного воює з чимось всередині себе! Ви ж теж це чуєте? – Вигукнула я!

- Так, завивання, що плаче. І музика відповідна. – Сказав Вадим.

- Отже це що?

- Невже це співають люди? Треба тоді їх врятувати!

- Нічого не поробиш. Ми поки самі потребуємо порятунку. Ми ж в клітці. З нас самих таких монстрів скоро зроблять.

В цей час скрипнули двері. Ми насторожилися. Дихання перехопило. Я сильно злякалася…

Розділ 19

Даша…

Дар'я стояла біля клітки. Ми з широко розплющеними від страху очима дивилися на неї.

Вона прийшла нас убити? Раптом вона відкриє свій рот – а там будуть гострі та скривавлені вампірські ікла?