Слава ЗСУ!

Дар'я показала пальцем:

- Тиссс...

Потім показала на розміщені над кліткою камери. І ще раз показала, щоб ми мовчали. Вона відійшла убік, щоб її не було видно в камеру стеження.

Дар'я почала розмову пошепки, ледве чутно:

- Ви… залишайтеся на своїх місцях. Робіть те, що робили, щоб в камеру відеоспостереження не було видно, що вночі сюди хтось приходив.  Не підходьте до мене... не дивіться в мою сторону. Я сама все розповім.

Ми були страшно здивовані. Чому вона сюди прийшла? І дуже ради були тому, що Даша нормальна, не така, як тут всі інші, крім нас самих.

Даша продовжила все тим же шепотом, було взагалі трохи ледве чутно її:

- Камери слабкі. Записують розмову, але тільки гучна виходить якісно. Але мене взагалі не повинно бути чутно. Коли ви пішли… у печеру... ми Вас чекали декілька днів. Потім піднялися. Побачили цю вертикальну поверхню замість стіни. Декілька днів чергували в самій печері. Потім спустилися. Ми не зважилися пройти через неї, оскільки Ви ж не повернулися. Ми не знали, що робити, вирішили повернутися на корабель. Повернувшись, взялися за заселення цієї планети. Ми ж хотіли знайти свій дім – ми його знайшли. Залишалося тільки розміститися в цьому домі, облаштуватися, розкласти свої речі, почати вести своє господарство. Ми вирішили поселитися в оазисі. Почали будувати міста, приручили драконів як кур'єрів: чіпляли на них вантажі, а вони переносили їх в потрібне нам місце. Через рік у нас вирубало всі прилади, вся зброя перестала працювати. І на цю планету прилетіли якісь істоти. У них був величезний космічний корабель. Плоский і овальний. З них вийшли монстри, схожі на восьминоги. Але голова та кожна щупальця була одягнена в броню. І на броні була зброя, вбудована в неї.  Ці монстри заявили, що планета їх, що ми без дозволу поселилися на ній. І що ми відпрацьовуватимемо своє існування на цій планеті. Що ми будемо їх ще однією колонією, яких у них багато. І що ми будемо будівельниками. Монстри прямо так і заявили: «Ви почули свій вирок, перед нашими Богами ми справедливі. А зараз за виконання вироку». Ці тварюки пустили якийсь газ, після чого всі ставали строгими, суворими, як роботи або як очманілі чимось. На мене чомусь це не подіяло, але я прикинулася. Повторювала за всіма. Ці восьминоги наказали нам: Ви будуватимете для нас місто за нашими уявленнями, а вночі будете перепрограмуватися через нашу мелодію та відновлювати своє тіло. Вони сказали, що зі всіх скорених народів, ми єдині, які щось складне будують. Тому нас вирішили використовувати як будівельників. Креслення вони дали свої. Їх намалювали свої архітектори-восьминоги. Ці істоти прилітають щороку на нашу планету, і щороку нас обсипають цим дурманним газом. Я думаю, якщо б вони не прилетіли разок через рік, наші б відійшли від отрути - і я б їм все розповіла. І ми б знайшли рішення, як від них позбавитися. Ці монстри залишили свою документацію в своєму головному офісі на цій планеті. Який ми побудували до другого прибуття цих істот. Я ночами перечитую всю цю інформацію. Вночі всі сплять, програмуються. Ця музика, яку ви чуєте зараз, насправді могутня зброя. Там якісь звуки, які заново програмують людей. Вона вривається в мозок і пояснює, як треба поступати. На мене отрута подіяла ні зразу, а потім, але все одно дуже слабо. Я чула інструкції, які доносилися з цієї мелодії. Коли відійшла від отрути, перестала чути установки, тепер тільки чую музику, дивну, красиву, сумну, але музику. Ви теж чуєте тільки мелодію, а решта всіх людей, які під дією отрути, чує мелодію та ритмічні вказівки, команди в ній. Музика включається головним комп'ютером, який залишили монстри. Я думаю, вимкнувши мелодію, люди залишаться отруєними, тільки не отримають нову порцію установок, як швидко та добре треба будувати це місто. У документації, яка в цьому офісі чудивиськ, написано, що нами побудоване місто буде столицею цих монстрів. Там така велика назва цього народу:  ноніусний штангенрейсмус. У інших варіантах народ називається «ноніусами». Так от, ці ноніуси хочуть переселитися зі своєї столиці в цю нову, яку ми будуємо. Наш космічний корабель залишився не зворушеним, треба тільки до нього добратися та злетіти. Я не змогла б сама це зробити. У мене немає достатніх знань цієї справи. Я можу принести всю документацію цих ноніусів. І ми разом бігтимемо на наш космічний корабель. Тільки одне прохання: візьміть з собою Павла, мого хлопця. Він живе біля цієї лабораторії. Павло ж біолог. Пам'ятаєте? Тільки його треба чимось оглушити та прив'язати. Павло теж заражений. Його треба забрати насильно. Я хочу його вилікувати. Будь ласка! – У Даши потекли сльози. – Я допомагаю Вам, Ви допомагаєте мені – рятуєте мого хлопця. Я думаю, сьогодні вже не встигнемо. Треба планувати на наступну ніч. Я піджену машини, вдосконалені, вони дуже швидко їдуть. Ми дістанемося до корабля за годину, коли покинемо місто. Тільки ось в місті треба їхати потихеньку та обережно, щоб нікого не розбудити. Це може зайняти годину-дві. Та ще з моїм хлопцем метушня буде: вирубати, зав'язати, занурити і стежити, щоб він не прокинувся. Обдумайте все почуте. Розмови не було! Чуєте! Ви зі мною не спілкувалися! Мене тут вночі не було! До мене не звертатися вдень! Нічого у мене не питати! Нічого мені не говорити! Я сама приду, скажу, коли можна, все поясню, куди йти і коли. Між собою про це говорити тихо і непомітно. Вдень особливо не спати. Не треба викликати підозру. До речі, Вам теж треба поспішати. На Вас хочуть спробувати нові препарати, на зразок «нового довготривалого одурманення», яке може тривати більше п'яти років. Донині сильніші отрути знищували носія, тому зупинилися на тому, яким тут всіх потравили. А щороку прилітати і заново труїти – їм незручно. Ось наша лабораторія і займається створенням нового довготривалого дурману, який буде випробуваний на Вас.  День-два в запасі є, поки вивчать всі Ваші аналізи, закінчать новий препарат, який ще на остаточній стадії розробки. А ось потім – Вам не втекти. Будьте обережні. У мене єдиний спосіб врятувати себе і Павла – це втекти з Вами.