Слава ЗСУ!

Розділ 20

Новий день пройшов. Нас не чіпали. Але вони вичікували, коли можна почати свої експерименти. Ми нічим не видавали нашу розмову з Дариною. Нічого не питали у лаборантів, нічого їм не говорили. Між собою спілкувалися рідко і ні про що. Щоб нудно не було.

Вночі Дарина прийшла. Вона була готова на рішучі дії.

Спочатку Даша завантажила у відеокамери інше зображення, зняте за минулу ніч.

Потім дуже тихо відкрила клітку. Вона сказала:

- Слідуйте за мною. Тільки тихо. Нікого не розбудіть. Прагніть рухатися плавно, ледве чутно. Від цього залежить вся наша операція. У чорного виходу стоять машини. Та не біжіть же! Потихеньку підходимо до машини. Всі чекають мене і моїх вказівок!

Так, стриматися було важко. Але треба не поспішати, інакше ми все зіпсуємо. Як добре вдихнути вільне повітря! Як це приємно відчути себе у відкритому просторі, хай в незнайомому місті, та зате поза маленької, та і великої теж, клітки! Свобода! Як я за ці дні скучила по свободі!

Ми підійшли до чорного виходу. Даша показала нам знаками «тихо»:

- Я сама… - Сказала Дарина.

Вона дістала ключі і поступово акуратно відкрила двері чорного виходу.

Подуло свіжим нічним повітрям. Приємна прохолода! Що тепер? Ах, так, машини. Вони тут. Ми сідаємо. Теж стараємося тихо. Але від хвилювання це виходить важко зробити: хочеться швидше звідси забратися. Даша якимсь дивом вмудрилася пригнати сюди три машини! Так, нелегко було їй.

- Це машини нашої лабораторії. – Пояснила Даша. – Але забрати кожну зі стоянки лабораторії теж стоїло великих зусиль: їхала помаленьку і плавно, щоб не шуміти. Довелося наперед залишити двигуни працюючими. Їдемо прямо, потім направо, ще направо, потім прямо – й упремося в будинок, в якому спить Павло.

- Поїхали!

- Тільки повільно і тихо! – Ще раз попросила Дарина.

- Які хороші дороги! У нас в місті таких ніколи не було. Та й на всій Україні.

Їдимо, роздивляючись вулиці.

- Ось тут. Його будинок тут. Мені потрібно трьох хлопців. У мене препарат в шприці, який його вирубає. Тільки треба діяти дуже швидко. Не треба зламувати двері. Адже це і мій будинок. Я ж його дівчина. Тільки після одурманення ми тепер просто сусіди, сплячі на різних ліжках, але які живуть в одному великому новому будинку, побудованому по подібності будинків тих чудовиськ, які придумали всю архітектуру цього божевільного міста.

Дар'я відкрила ключем двері. Вадим, Валентин і Аркадій зайшли слідом за нею. Інші залишилися в машині. Що там відбувалося – мені невідомо. Було тільки чутно, як щось впало на інше щось. І після цього повна тиша. Дарина і хлопці із зав'язаним і відключеним від цього світу Павлом вийшли з будинку хвилини через 20. Так, важка робота. Але вона пройшла успішно.

Павла завантажили в машину. Він якось дивно виглядав.

- Це від препарату. Він повинен нам як мінімум добу не заважати. – Пояснила Дарина. Тепер рухаємося з міста кротчайшим шляхом. Тільки поволі і тихо! Нікого не будимо!

Важко стримуватися, коли розумієш, що в твоїх руках засіб, за допомогою якого можна дуже швидко звідси втекти. Але Даша знає, що робить. Вона ж з цими видозміненими людьми прожила майже чотири роки. Вивчила їх поведінку. Свою підстроїла під них. Таким чином вона сама пристосувалася до цієї поведінки, щоб не відрізнятися від всіх інших.