Слава ЗСУ!

Ми мовчимо. Й їдемо. Мало-помалу, виснажливо, млосно, із завзяттям, що ледве стримується, втекти щонайшвидше кудись. Так, нам нікуди не втекти, окрім свого космічного корабля.

Як ми за ним скучили! Нарешті ми знову побачимо свій рідний дім!

Ура! Виїжджаємо з міста! Його контури скоро залишаться позаду! Ще терпіння! Ще! Терпи! Ще трішки – і ми на волі!

А якщо корабель зруйнований? Принаймні, зсередини? Якщо вони залишили оболонку корабля і забрали всю апаратуру? Або розібрали на метал самі стіни корабля? Тогда наші спроби даремні.

- Корабель залишився незайманим. Ці тварюки вирішили, що ніхто не зможе опам'ятатися. А вивчити коли-небудь його будову і подивитися, як він працює – може їм стане в нагоді для створення чогось нового. – Немов прочитала мої думки Дар'я. І додала. – Цю інформацію я знайшла в інструкціях, які виявила все в тому ж офісі цих монстрів.

Їдимо. Вже прискорилися. Серце почало стукати швидше. І ось воно: вдалині з'являються контури нашого космічного корабля. Кинутий і забутий всіма, він ніби нас зустрічає своїм переливом світла на своїй металевій обшивці.

Як я рада тебе бачити! Я скучила по цій холодній, але такій, що чекає нас, конструкції. 

Ми під'їжджаємо ближче.

Ніби нічого не змінилося.

Підходимо ближче…

А тут по нас починають стріляти…

- Ну, тварюки, не підходьте! Ви мене не заразите! – кричав хтось зсередини.

- Та ми не заражені. Ми піти хочемо звідси. З цієї планети. – Крикнув Вадим тому кричущому з корабля.

- Доведіть!

- Ми ж з тобою спілкуємося, умовляємо тебе. А заражені можуть тільки говорити у справі. Мінімум слів. – Крикнула Даша.

Незнайомець продовжував:

- Може це новий препарат, вдосконалений. Не вірю!

- А чому ти не відлетів, чому весь цей час знаходився тут? Якщо міг би спокійно узяти і відлетіти з цієї планети? – Запитав Аркадій.

- Він не вміє літати. – Відповіла я.

- Віталік! Це ти? – Запитала Дар'я.

- Так, це я.

- Ми такі ж, як ти, - утікачі. – Сказав капітан. – Впусти нас і ми разом відлетимо. У нас мало часу. Скоро за нами прийдуть. Ми ж самі втекли від них. А знайшовши нас, вони захочуть обшукати корабель – тоді і тебе знайдуть точно.

- Добре. Я не стріляю. Обіцяю. Заходьте.

Ми вийшли з машин і пішли до входу на наш космічний корабель.

Зайшли до ліфту... і всі в мить опинилися усередині цієї рідної, бажаної конструкції.

Розділ 21

Ми усередині цього величезного корабля … Стоїмо і дивимося на те, як розглядає нас Віталік. З ним Надія, як завжди, у всьому рожевому.

- Чому Ви тут? – Запитав Вадим.

- Віталік хотів забрати свої малюнки, які спочатку боявся з собою брати при поселенні. – Відповіла Надя.

- Ми прийшли за моїми роботами, я і Надя, почали збирати, думати, як краще їх перенести. Корабель до цього вже відключився. Ніхто не зміг знайти причину і знову включити його. Це космічне судно було залишене. І тут тимчасово були залишені мої картини. Але я не хотів надовго з ними розлучатися. Ось і вирішив забрати. Ми були постійно на зв'язку через рацію. І чули все, що відбувалося в момент захоплення. І бачили. Все бачили: як повелися люди, що почали робити. Я відключив наше віконце в цій рації. Отже ми змогли бачити їх, а вони не підозрювали, що ми за всім цим спостерігаємо. Загалом, я все вимкнув, щоб нас випадково не засікли через рацію. А повертатися ми не зважилися. Та до кого? До ворогів? Врешті-решт: тут вистачить їжі мені, Наді, моїм дітям, онукам, правнукам, навіть якщо їх вийде тисячі.