Слава ЗСУ!

Рік пройшов – значить, наші співвітчизники повинні були вже давно відійти від препарату, із-за якого вони перетворилися на неживих людей, зайнятих тільки будівництвом величного міста.

Постійте! А що, якщо ноніуси вирішили прилетіти на Білу планету раніше терміну їх запланованих візитів? Тоді люди все в тому ж очманілому стані та ноніуси могли спокійно розташуватися в цьому майже готовому (для мене те місто було вже готове для поселення кого завгодно, але видно, ноніусам було того мало) місті.

Прилетимо – дізнаємося. І, як стало у нас звичкою останнім часом, в прихованому стані, щоб ніхто нас не побачив і не помітив.

Ми вже летимо у напрямі Білої планети. Серце вже настроїлося на рідні місця. Дивно: там пробули зовсім небагато, а ті землі відчуваються рідними та близькими.

Окрім народження Аліси, майже повного руйнування цивілізації ноніусів (може і повного), нічого в житті більше не відбулося. Ми зробили декілька планет, на яких існувало життя, незручними на якийсь час для існування, для життя на них. Ми можемо себе втішати, що це в ім'я миру у Всесвіту, що не дозволимо нікому диктувати всьому світу умови, що не дамо комусь підпорядковувати весь наш Всесвіт… Але ми могли опинитися на місці ноніусів. І не як уражені. А в ролі загарбників. Як владики цих сузір'їв,… галактик…

Просто не змогли. Наша цивілізація сама себе зруйнувала. А ми – щури, що вчасно втекли з тонучого корабля. Ми – всього лише крупиця нашої цивілізації, яка, не будь настільки корислива, недружня і недалекоглядна – змогла б давно управляти всім світом. Всім Всесвітом. Але своя вигода важливіша. І гордість не дає поступити інакше. Зробити крок назад на примирення. І на розвиток загальної науки і техніки. Що ж, люди самі себе знищили. І за це заплатили всім, що мали.

Ми можемо жити на нашому космічному кораблі. Але це нудно. Ми поволі збожеволіємо, знаючи, що наші рамки обмежені. Та нового ми нічого не дізнаємося. А можемо шукати щось, знаходити щось, ризикувати важливим, але з розумом. І врешті-решт, знайти щось значне. Щось велике. Адже ми можемо знайти інше життя. Ми можемо знайти планету, повну достатку життя. І тоді зможемо передати нашим дітям цей прекрасний світ. А не життя в металевих рамках. Вийдеш за ці рамки – зникнеш.

Ми знайдемо планету, яка нас зустріне доброзичливо і дозволить нам продовжити на її просторах наш рід. Ми залишимо наші гени в живому виконанні на її території. І дамо поштовх для нової людської цивілізації. Яка знову таки може загинути. Але ми зробимо все, щоб помилки не повторювалися. Ми залишимо спадщину у вигляді звернення до далеких предків, щоб вони завжди пам'ятали помилки старших і ніколи не повторювали їх.

Людина – істота, що намагається стати духовною. Скоріше, тільки деякі намагаються до цього наблизитися. Інші – навіть і не замислюються про це.

А чи заслужили ми на порятунок? На другий шанс, який нам відкрився? І ми змогли побачити все те, що ті, які колись жили на Землі, там й залишились, навіть і уявити собі не могли, що таке можливо.

Ми жили в своїх рамках. Іноді деякі проходили крізь них. Але не надовго. Вони поверталися назад. І думали, що зробили те, що інші ніколи не змогли б вчинити. Вони вважали, що наші ідеї – нереальні. Що ми хочемо неможливого. Що про це можна писати у фантастичних книгам. Але не використовувати це як інструкцію до застосування.