Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
«Зараз вони візьмуться за мене», — майнула думка, і я повільно позадкував у бік хвіртки. Ця хвилина була не з приємних. Та лев, здавалося, вже взагалі мене не помічав. Він важко опустився па землю і знову став схожий на видовжену кам’яну брилу. Левиця стояла над ним і терлася об нього мордою.
Зачинивши за собою хвіртку, я мусив зробити над собою зусилля, щоб не побігти. Коліна у мене підгиналися, у горлі пересохло, і раптом я зареготав, мов навіжений. Я пригадав собі, як говорив до лева: «Ну, ну, не лякай» — переконаний, що це лише ілюзія…
Крони дерев вимальовувалися на тлі неба все чіткіше. Світало. І я навіть зрадів, бо не знав, як вибратися з цього парку. Він був уже зовсім безлюдний. Я проминув кам’яну ротонду, де перед тим співала жінка. У наступній алеї натрапив на робота, що підстригав траву. Він нічого не міг сказати про готель, зате пояснив мені, як дістатись до найближчого ескалатора. Я з’їхав униз на якихось кілька поверхів і, вийшовши на вулицю рівнем нижче, здивувався, коли знову побачив небо над головою. Але навіть здатність дивуватися в мене вже майже вичерпалась. З мене було досить. Якийсь час я йшов, потім, пам’ятаю, сидів біля фонтана (а може, це й не фонтан?), нарешті підвівся й попрямував далі у сяйві нового дня, аж поки мене не вивели з цього забуття великі яскраві літери: ГОТЕЛЬ «АЛЬКАРОН».
У білій швейцарській кімнаті, що скоріше нагадувала перевернуту ванну велетня, сидів чудово виконаний робот, напівпрозорий, з довгими тендітними руками. Ні про що не запитуючи, він подав мені книжку. Я записав своє ім’я і прізвище, взяв маленький трикутний значок і поїхав угору. Хтось, не знаю до пуття хто, допоміг мені відчинити двері, а точніше, відчинив їх сам. Стіни з льоду, а в них — циркуляція вогників; з-під вікна, коли я до нього підійшов, вихилилося кріселко і підсунулось до мене, а згори вже опускався плескатий прямокутник, па ходу перетворюючись на щось подібне до письмового столу. Але я волів ліжко. Я не міг його знайти, навіть не пробував шукати. Ліг на низенькій канапці й одразу ж заснув у штучному світлі цієї бєзвіконної кімнати; бо те, що спочатку видалося мені вікном, виявилось, ну, звичайно ж, телевізором; і я засинав з думкою, що звідти, з-за скляної щибки, викривляється до мене величезне обличчя, розглядає мене, сміється, говорить, бурмоче. Визволив мене від цього видіння сон, міцний, як смерть; навіть час зупинився в ньому.
2
Ще з заплющеними очима я торкнувся пальцем грудей: я був у светрі. Якщо я спав одягнений, значить, була моя вахта. «Олаф!» — хотів покликати і сів. Це був готель, а не «Прометей». Я пригадав усе: лабіринти вокзалу, дівчину, втаємничення, її страх, блакитну гору Терміналю над чорним ставом, співачку, левів…
Шукаючи душову, я ненароком знайшов ліжко — в стіні. І висувалось воно звідти пухким перламутровим квадратом тоді, коли щось там натискалося. У душовій я не виявив навіть кранів, там не було нічого, крім блискучих плиток у стелі і невеличкого заглиблення на підлозі для ступнів, вистеленого губчастим пластиком. На душ це теж не скидалося. Я відчував себе неандертальцем. Швидко роздягнувшись, я зупинився з одежею в руках, бо тут не було й вішалок. Нарешті побачив невеличку шафку в стіні і запхав у неї речі. Поруч — три кнопки: блакитна, червона й біла. Натиснув білу — погасло світло, натиснув червону — щось зашуміло, але не вода, а якийсь потужний вихор, що пахнув озоном і ще чимось. Він огорнув мене всього, на шкірі осідали густі блискучі краплинки, які відразу ж зникали. Я не відчував навіть вологи; враження було таке, наче шкіру поколювала сила-силенна електричних голок, масажуючи тіло. Я натиснув блакитну кнопку, і вихор змінився, тепер він уже ніби прошивав мене наскрізь; дуже дивне відчуття. Я подумав, що до нього можна звикнути і навіть полюбити. В Адапті на Місяці цього не було; там звичайні душі і ванни. Не знаю чому.
Кров циркулювала швидше, ніж звичайно, я почував себе чудово, не знав тільки, чим і як почистити зуби. Кінець кінцем я відмовився від цієї думки. У стіні помітив ще одні дверцята з написом: «Купальні плащі». Зазирнув усередину. Ніяких плащів. Там стояли лише три металеві пляшки, що нагадували сифони. Але я й так був абсолютно сухий, і мені не обов’язково було витиратися.
Я відчинив шафку, до якої раніше сховав одяг, і остовпів: вона виявилась порожньою. Добре, що хоч труси поклав на неї зверху. Надівши їх, я повернувся до кімнати й почав шукати телефон, щоб довідатись, що сталося з моїм одягом. Телефон знайшовся нарешті коло вікна (як я охрестив телевізійний екран); він вискочив із стіни щойно тоді, коли я почав голосно сипати прокльонами; схоже, що він реагував на голос. Ото ще мені ідіотська манія ховати все в стінах. Одізвався хтось з відділу обслуговування. «Ви його поклали до чистки, — відповів м’який баритон. — Буде через п’ять хвилин».
