Слава ЗСУ!

«Коли так, то добре!» — подумав я. Сів коло столу, який підсунувся під мої лікті ледве я встиг нахилитись. Як це робилося? Не треба цікавитись такими речами. Більшість людей користається з технічних надбань своєї цивілізації, не цікавлячись подробицями.

Я сидів тільки в трусиках і міркував. Можна було відправитись до Адапту. Коли б ішлося лише про ознайомлення з технікою та звичаями, я б не роздумував, але вже на Місяці я звернув увагу, що вони намагаються навчити нас сприймати певні явища, ба, навіть давати оцінку цих явищ. Пропонували готову шкалу вартостей, і коли я з чимось не погоджувався, вони витлумачували це як консерватизм, своєрідний підсвідомий опір, рутину старих звичок і тому подібне. Але досвід ночі, що проминула, нічим не змінив моїх попередніх поглядів. Не хотів я ані їхніх щеплень, ані щоб вони мене визнали, у всякому разі, не з такою вже готовністю, не відразу я збирався відмовлятися від своїх давніх звичок, «опорів», аж поки не переконаюся, що те все, що вони пропонують, краще. Цікаво, чому вони не піддали мене отій своїй бетризації. Треба буде довідатись. Я міг би спробувати знайти когось із своїх, Олафа наприклад. Це б уже явно суперечило побажанням Адапту. О, вони ж нічого не наказували, а без кінця повторювали, що діють саме в моїх інтересах, що я можу робити все, що хочу, навіть скочити з Місяця просто на Землю (це все той дотепний доктор Абс), якщо мені вже аж так не терпиться. Щодо Адапту, то мені було байдуже, але, можливо, це не влаштовувало Олафа. На всякий випадок я йому напишу. Я маю його адресу.

Робота. Клопотання про роботу? Пілотом? І що ж? Курсувати по трасі Марс — Земля — Марс? На цьому я знався, але…

Несподівано я пригадав, що в мене мусять бути якісь гроші. Щоправда, тепер вони називаються інакше, та мені байдуже, оскільки за них, як і колись, можна все придбати. Я попросив з’єднати мене з містом. У трубці почувся далекий спів. Телефон без номерів, без диску. Може, слід було просто назвати банк? У мене він записаний, але все те лишилося в одязі. Я заглянув до душової. Усе лежало вже в шафці, ніби щойно випране. В кишенях — різні мої дрібні речі, серед них блокнот з потрібним записом.

Банк не був банком: він називався Омнілокс. Я сказав цю назву і одразу ж, ніби на мої слова вже чекали, озвався густий бас:

— Омнілокс слухає.

— Мене звуть Брег, — сказав я. — Халь Брег. Здається, на моє ім’я у вас відкрито рахунок… Я хотів би знати, скільки там є?

Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:

— Халь Брег?

— Так.

— Хто відкрив рахунок?

— Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому…

— У вас є якийсь документ?

— Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама…

— Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.

— Ітів?

— Так. Чи є у вас ще якісь побажання?

— Я хотів би одержати трохи гро… тобто ітів.

— У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?

— Що це таке? Чекова книжка?

— Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.

— Так? Гаразд.

— На яку суму відкрити вам кальстер?

— А хіба ж я знаю… П’ять тисяч…

— П’ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?

— Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.

— Це не той, з якого ви дзвоните?

— Той.

— «Алькарон». Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?

— Ні… А що?

— Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.

— Дякую, — сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч… Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.

— Брег?

— Так, — відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. — Звідки ти довідалася, де я? — запитав я, бо вона раптом замовкла.

— 3 Інфору. Брег… Халь… слухай, я хотіла тобі пояснити…

— Не треба нічого пояснювати, Наїс.

— Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.

— Я не гніваюсь.

— Халь, справді? Прийди до мене обов’язково сьогодні. Прийдеш?

— Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це — двадцять з чимось тисяч ітів?

— Як то — скільки? Халь… ти повинен прийти.

— Ну… скільки на них можна жити?

— Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів…

— Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?

— Різно буває. Іноді двадцять, іноді п’ять або й нічого.

— Ага. Дякую.

— Халь! Послухай-но!