Слава ЗСУ!

Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами — сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев’янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам’ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.

Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з’єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.

За хвилину з’явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.

— Халь Брег? — запитав він. — Це ви?

— Я.

Якийсь час він мовчки розглядав мене.

— На що ви скаржитеся?

— Власне, ні на що, але… — і я розповів йому про свої дивні спостереження.

Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.

— Прошу роздягтися.

— Зовсім? — запитав я його, коли залишився тільки в штанях.

— Так.

Він оглянув мене голого.

— Немає вже таких чоловіків, — буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. «І через тисячі років буде так само», — подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.

Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма — все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.

— Скільки вам років?

Я пояснив.

— У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, — сказав він, — Ви гібернували?

— Так.

— Довго?

— Рік.

— Чому?

— Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження…

— Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев’ять.

— А… те?

— Це нічого, Брег. Скільки ви мали?

— Прискорення? Два «g».

— Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?

— Знаю, такі хрящики в хребті…

— Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?

— Коли відлітав, було сто дев’яносто сім.

— А потім?

— Не знаю. Не міряв, якось не до того було.

— Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.

— Весела історія, — сказав я, — і довго ще так?

— Ні. Мабуть, це вже все… Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Усе здається вам надто легким, га?

— Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали вживати спеціальні таблетки для зменшення напруги м’язів.

— Дегравітували вас?

— Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше…

— Ну а як самопочуття?

— Та — завагався я… — Бувають такі хвилини, коли я… здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста…

— Що ви маєте намір робити?

Я сказав йому про віллу.

— Можливо, що це й не найгірше, — промовив він, — але…

— В Адапті було б краще?…

— Я цього не кажу. Ви знаєте… я вас пам’ятаю.