Слава ЗСУ!

— Як так? Адже ви не могли…

— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.

— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам’ятали? Це дивно.

— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.

— Знав.

— Хто вас послав до мене?

— Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?…

— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?

— Як це…

— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.

— Пробачте, я не знав.

— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи… і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?

— Знаю.

— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього…

Він завагався.

— Я слухаю.

— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?

— Слабо.

— Ви сивий, Брег.

— А хіба це має якесь значення?

— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.

Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.

— Чому? — запитав я.

— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.

— Добре… — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?

Я бачив, що він вагається.

— Жінки, Брег, — відповів він коротко. Я здригнувся.

— Чи це має означати, що у мене вигляд… діда?

— Діда — ні, скоріше — атлета… але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд… я хочу сказати… пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі…

— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.

— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше «кепсько», може, було б і доречним, але… суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.

— Не кажіть так, лікарю.

— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку… Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок… Адже ви пожертвували ними, Брег!

— Лікарю…

Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.

— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?

— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті… тільки висловили це… не так різко.

Ми мовчали.

— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.

— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.

— Має, Брег, хоч ви й не хочете з цим погодитись. Коли б ви були кимось іншим, я б промовчав, але вам слід знати правду. Ви — самітні. Людина не може жити самітньо. Ваші знання, те, з чим ви повернулися, є острівцем у морі неуцтва. Сумніваюся, чи багато людей виявить бажання слухати те, що ви могли б розповісти. Я належу до таких людей, але мені вісімдесят дев’ять років…

— Я не маю про що розповідати, — відповів я сердито — У всякому разі — нічого сенсаційного. Ми не відкрили жодної галактичної цивілізації. До того ж, я був лише пілотом. Вів корабель. Мусив же хтось це робити.

— Так? — тихо промовив він, підводячи білі брови. Зовні я залишався спокійним, але мене охоплювала лють.

— Так! Тисячу разів так! І ця байдужість, якщо вже хочете знати, тим більше мене обурювала, чим сильніше я проймався болем за тих, що не повернулися…

— Хто не повернувся? — запитав він спокійно. Його спокій передався мені.

— Багато. Ардер, Вентурі, Енессон. Лікарю, навіщо…

— Я розпитую не просто з цікавості. То була (повірте мені, я теж не люблю красивих слів) ніби моя власна молодість. Ви спричинилися до того, що я обрав собі саме таку професію. Тепер вона ні до чого, так само, як і ваша. Звичайно, ви можете цього не визнавати. Я не наполягатиму. Але я хотів би знати. Що сталося з Ардером?