знайди книгу для душі...
— Був. Тепер уже… ніхто. Вже двадцять три роки. Ніхто. — І ще раз дуже тихо повторив: — Ніхто.
— Я купував сьогодні книжки… Серед них була топологія Ремера. Це ваша чи батькова?
— Моя. Ви математик?
Він глянув так, ніби знову зацікавився мною.
— Ні, — відповів я. — Але… я мав чимало часу… там. Кожен робив, що хотів. Мені… допомагала математика.
— Як це зрозуміти?
— У нас було безліч мікрофільмів: белетристика, повісті, що завгодно. Чи знаєте ви, що ми взяли з собою триста тисяч назв? Ваш батько допомагав Ардерові комплектувати математичну частину… Чи ви знаєте про це?
— Знаю.
— Спочатку ми дивились на це як на… розвагу. Кажу, часу було багато. Але вже за кілька місяців, коли зв’язок із Землею повністю припинився і ми висіли там — здавалося, нерухомо по відношенню до зірок, — то, знаєте, читати, що якийсь там Петро нервово палив сигарету і його терзала думка, чи прийде Люція чи ні і що вона зайшла в рукавичках, — було якось дико. Одним словом, там ніхто цього і в руки не брав.
— А математика?
— Не одразу. Спочатку я взявся за мови і не покидав до кінця, хоч і знав, що це ні до чого, бо коли я повернуся, вони будуть уже архаїчними діалектами. Але Джімма і, особливо, Турбер заохочували мене до фізики. Мовляв, це може придатися. Я почав студіювати її разом з Ардером та Олафом Стівом, лише ми троє не були науковцями…
— Але ж ви мали науковий ступінь.
— Так, звання магістра з теорії інформації, космонавтики, а також диплом інженера-ядерника, але все це була практика, не теорія. Ви ж знаєте, як інженери розуміються на математиці. Так, значить, фізика. Але я ще хотів зайнятися чимось сам. І от — чиста математика. Я ніколи не мав здібностей до математики. Зовсім. Нічого, крім упертості.
— Так, — промовив він тихо. — Треба було її мати, щоб полетіти…
— Скоріше, щоб стати учасником експедиції, — поправив я його. — І знаєте, чому так було з математикою? Я це лише там зрозумів. Бо вона — поза часом. Праці Абеля і Кронеккера такі ж бездоганні тепер, як і чотириста років тому. Виникають нові шляхи, але й старі продовжують вести далі, не заростають. Там… там вічність. Лише математиці вона не страшна. Там я зрозумів, яка вона потрібна. І могутня. Ніщо не може з нею зрівнятися. І те, що вона мені так важко давалася, теж було добре. Я мучився з цим, а коли не міг спати, повторював матеріал, простудійований удень…
— Цікаво, — промовив він. Але в його голосі не було зацікавлення. Я не знав навіть, чи він мене слухає. В глибині парку здіймались угору вогняні стовпи, червоні и зелені пожежі, супроводжувані вигуками захоплення. Тут, де ми сиділи, під деревами, було темно. Я замовк. Але то була нестерпна мовчанка.
— Це допомогло мені витримати, — сказав я. — Теорія множення… те, що Міреа і Аверін зробили із спадщиною Кантора, ви знаєте. Це оперування величинами, безконечними, позаконечними… було чудове. Час, коли я сидів над тим, я пам’ятаю так, ніби все було вчора.
— Це не так уже й схоластичне, як вам здається, — буркнув він. — Ви, мабуть, не чули про праці Ігаллі?
— Ні, а що воно таке?
— Теорія змінного антиполя.
— Я нічого не знаю про антиподе. Що це таке?
— Ретронігіляція. З цього взяла початок парастатика.
— Я навіть не чув цих термінів.
— Атож, бо це було відкрито шістдесят років тому. Лише це було справжнім вступом до гравітології.
— Я бачу, що мені треба здорово засісти, — сказав я. — Гравітологія — це, мабуть, теорія гравітації, так?
— Більше. Цього не можна пояснити інакше, як математично. Ви пройшли Апп’яно і Фрума?
— Так.
— Ну то вам не буде важко. Це є розвиток метагенів у n-рівномірну конфігураційну зникаючу концентрацію.
— Що ви кажете? Але ж Скрябін довів, що немає інших метагенів, крім варіаційних.
— Так. Дуже гарний доказ. Але це перемінне, розумієте?
— Не може бути! Так це… відкривало цілий світ!
— Так, — сухо відповів він.
— Я пам’ятаю одну працю М’яніківського… — почав я.
— О, то дуже далеке. Щонайбільше… приблизний напрямок.
— Чи багато треба, щоб пройти усе, що було досягнуто за весь цей час? — запитав я. Він з хвилину помовчав.
— Навіщо це вам?
Я не знав, що відповісти.
— Ви більше не літатимете?
— Ні, — відповів я. — Я для цього вже старий. Не витримав би таких прискорень, які… та зрештою… не полечу більше.
Після цих слів ми замовкли надовго. Те несподіване піднесення, з яким я говорив про математику, вивітрилося без сліду, і я сидів поруч з ним, відчуваючи тягар власного тіла, його непотрібну величину. Крім математики, нам не було про що говорити, і ми обоє знали це. Раптом мені здалося, що те піднесення, з яким я говорив про благотворну роль математики під час подорожі, було удаване. Я ошукував сам себе своєю скромністю, героїзмом пілота-трудолюба, що в безоднях займається теоретичними дослідженнями безконечності. Забрехався. Але що ж було насправді? Чи той, хто пережив катастрофу на морі, хто місяцями гойдався на хвилях і, щоб не збожеволіти, тисячі разів перераховував кількість складових частин, з яких був зроблений його пліт, мав би чим похвалятися, вийшовши на суходіл? Тим, що він зміг урятуватися? То що з того? Кого це цікавило? Кого могло цікавити те, чим саме заповнював своє дозвілля мій мозок протягом тих десяти років, і чому це мусить бути важливішим від того, що заповнювало мій шлунок? «Кінчай цю гру в скромного героя, — подумав я. — Це ти собі зможеш дозволити тоді, коли виглядатимеш так, як і він. Треба залишити щось і на майбутнє».