Слава ЗСУ!

- На жаль, ви спізнились, - сказав адвокат, знову сідаючи. – Гаразд, пане Шпилько. Вся справа в грошах, чи не так?

- Все, що нам винні, плюс ще п’ятдесят тисяч.

- Але ви так і не знайшли собаку.

- Варта теж. Хоча там є перевертень. Цього собаку шукали всі, а він зник. Та це не має значення. Значення має ось ця скринька.

- Як доказ у суді, це виглядає слабко…

- Справді? Те, як ви питаєте нас про собаку? Говорите про вбивць? Наскільки я розумію характер Ваймза, це його занепокоїть. Він не схожий на того, хто не звернув би на таке уваги. – Пан Шпилька безрадісно всміхнувся. – Ви маєте компру на нас, і, між нами кажучи, - він нахилився ближче, - дещо з того, що ми зробили, дійсно може виглядати подібним на правопорушення…

- Наприклад, всі ті, мля, мочилова, - кивнув пан Тюльпан.

- …але оскільки ми злочинці, це можна розглядати як типову поведінку. Тим часом ви, - продовжував Шпилька, - ви є поважним громадянином. Не дуже гарно виглядає, коли поважні громадяни задіяні в таких речах. Піде поголос.

- Заради уникнення… непорозумінь, - сказав пан Підступп, - я готовий видати певну…

- Камінцями, - сказав пан Шпилька.

- Ми любимо камінці, - сказав пан Тюльпан.

- Ви зробили копії… з цього? – спитав Підступп.

- Я нічого не казатиму, - заявив пан Шпилька, не маючи жодного уявлення, як їх можна зробити. Втім, він схильний був думати, що пан Підступп знаходиться не в тому становищі, щоб ризикувати.

Скидалось на те, що пан Підступп теж був схильний так думати.

- Хотів би я знати, чи можна вам вірити, - сказав пан Підступп ніби сам до себе.

- Ституація виглядає так, - вимовив пан Шпилька так спокійно, як тільки міг. Його голова боліла все сильніше. – Якщо піде поголос, що ми кидонули клієнта, буде негарно. Скажуть, що на цих типків не можна покластися. Але якщо ті, з ким ми ведемо справи, почують, що ми скрутили в’язи клієнтові за нечесну гру, вони скажуть собі: це – ділові люди! Вони роблять діло. Вони – ділки…

Він затнувся і зиркнув на тіні в кутку кімнати.

- Отже? – спитав пан Підступп.

- Отже… отже… Та ну його в пекло, - сказав пан Шпилька, закліпавши й струснувши головою. – Женіть камінці, Підступпе, або про це попросить пан Тюльпан, ясно? Ми забираємося звідси, подалі від ваших клятих гномів, вампірів, тролів і ходячих дохляків. Це місто мене чавить! Тому женіть діаманти! Зараз!

- Гараз, - сказав пан Підступп. – А запис?

- Поїде з нами. Якщо ми опинимося в руках поліції – то з записом. Якщо ми загадково помремо, то… дехто про все дізнається. А коли ми будемо в безпеці… Та не вам сперечатись, Підступпе! – пан Шпилька здригнувся. – У мене сьогодні не кращий день!

Пан Підступп відкрив шухляду і кинув на затягнуту шкірою поверхню три маленькі оксамитові мішечки. Пан Шпилька витер лоба носовичком.

- Гляньте на них, пане Тюльпане.

Запала мовчанка. Обоє, Шпилька і Підступп, спостерігали, як пан Тюльпан висипає дорогоцінне каміння в одну величезну долоню. Він вивчив кілька камінців через збільшувальне скло. Він обнюхав їх. Один чи два він навіть обережно лизнув.

Нарешті він відібрав з купки чотири камінці й підштовхнув їх до адвоката.

- Вважаєте мене, мля, ідіотом? – спитав він.

- Навіть не думайте сперечатись, - сказав пан Шпилька.

- Можливо, ювеліри помилилися, - сказав пан Підступп.

- Справді? – спитав пан Шпилька. Його рука знову пірнула під піджак, але тепер вона повернулася зі зброєю.

Пан Підступ поглянув у цівку самостріла. Технічно та юридично це був арбалет, у якому тятиву натягувала сила м’язів. Але вмілі майстри зменшили його й перетворили на прилад, що був більш-менш подібний на трубку з руків’ям та спусковим гачком. Подейкували, що всякому, кого з таким спіймають Найманці, доведеться на власному досвіді дізнатись, чи можна повністю сховати самостріл в людському тілі. Якщо ж самостріл у будь-якому місті використовувався проти поліції, поліцейські докладали всіх зусиль, щоб нога стрільця ніколи більше не торкалася землі; натомість його ноги ще довго погойдував ласкавий вітерець.

Втім, тривожна кнопка в столі у Підступпа, схоже, таки була. Двері розчахнулися, і в кімнату увірвалися двоє чоловіків – один з двома довгими кинджалами, другий з арбалетом.

Те, що з ними зробив пан Тюльпан, виглядало жахливо.

У певному сенсі це було питанням практики. Коли озброєна людина вривається в кімнату, знаючи, що щось негаразд, їй потрібна частка секунди, щоб оцінити ситуацію, прийняти рішення, підрахувати шанси, подумати. Натомість Пан Тюльпан не потребував частки секунди. Він не думав. Його руки рухались самотужки.