Слава ЗСУ!

Ласкавий вираз обличчя вельможного де Ворда різко змінився. Вільям не міг не здивуватися, що це сталось лише зараз.

- То ти збираєшся написати про все це у тому своєму папірці?

Вільям не відповів.

- Ти не маєш доказів. І ти це знаєш.

Вільям ступив до озера світла, і вельможний де Ворд побачив записник.

- У мене достатньо доказів. І це – головне. Все інше з’ясує… слідство. Ти чув, що Ваймза називають «тер’єром Ветерані»? А тер’єри не здаються – вони риють і риють, доки не викопають те, що шукають.

Вельможний де Ворд поклав руку на руків’я меча.

Вільям сказав про себе: Дякую. Дякую. Досі я не міг повірити…

- Честь для тебе нічого не значить, авжеж? – спитав батько. Його голос лишався тим самісіньким – тобто голосом до пори притлумленого гніву. – Що ж! Пиши – але я на це плювати хотів. І на Варту теж. Ніхто не давав розпоряджень…

- Не сумніваюсь, - урвав Вільям. – Гадаю, ти казав «аналітики передбачають», а деталі полишав особам на кшталт Тюльпана та Шпильки. Твої руки ніколи не були в крові – бо ти завжди вчасно їх умивав.

- Я – твій батько, і наказую тобі припинити ці… цей…

- Свого часу ти наказував мені говорити правду.

Вельможний де Ворд наблизив своє обличчя до обличчя сина.

- Вільяме, Вільяме! Не будь таким наївним!

Вільям зачахнув записник. Тепер говорити було значно легше. Ніби він стрибнув з багатоповерхівки й раптом виявив, що вміє літати.

- Отже, про що ми? – мовив він. – Про правду, таку тендітну, що вона потребує охоронців-брехунів? Про правду, неймовірнішу за фантастику? Чи про правду, котра все собі взувається, тим часом як брехня перетинає світ?

Він зробив крок уперед.

- Це ж твоя улюблена приказка, чи не так? Вона вже неактуальна. Гадаю, пан Шпилька розраховував на шантаж. І, знаєш, саме на це розраховую і я – хоч я й наївний, як тобі добре відомо. Ти покидаєш місто. Негайно. Тобі це неважко. І тобі лишається тільки сподіватись, що зі мною після цього не станеться жодних неприємностей. Як і з тими, з ким я працююю, або з тими, з ким я спілкуюся. 

- І все?

- Негайно! – скричав Вільям так гучно, що вельможний де Ворд зробив крок назад. – Чи ти вже не лише здурів, але й оглух?! Ти їдеш просто зараз, і не повертаєшся, бо якщо ти повернешся, я надрукую твої заяви, чорт забирай, дослівно!!! – із цими словами Вільям витяг із кишені «Смартгон». – Дослівно, чорт забирай! Чуєш?! І тоді тебе не відмаже навіть шановний Підступп! Тобі вистачило нахабства… Тобі вистачило дурості скористатися нашим будинком! Як ти міг! Забирайся з міста! І або оголюй меча, або… прибери… руку… з  ефесу!!!

Він зупинився, почервонілий, важко дихаючи.

- Правда нарешті взулася, - вимовив він. – І тепер буде бити ногами.

Він звузив очі.

- Я сказав забрати руку з ефесу!

- Дурнику, дурнику. А я ж вважав тебе своїм достойним сином…

- Ах, так. Ледь не забув, - сказав Вільям; лють нуртувала в ньому, як у щільно зачиненому казані. – Знаєш, у гномів є один звичай… Хоча звідки тобі знати. Вони ж – нижча раса, чи не так? Але, бачиш, я знайомий з парочкою гномів, тож…

Вільям витяг з кишені оксамитового мішечка й пожбурив його батькові.

- І що ж там? – спитав вельможний де Ворд.

- Там більше двадцяти тисяч доларів, принаймні, за оцінками експертів, - сказав Вільям. – Я мав не так багато часу на те, щоб усе обдумати, але не хотів, щоб ти вважав мене шахраєм. Тож я вирішив, що краще передбати, ніж недодбати. Це має покрити всі витрати на мене – внески до школи, одяг, усе. До речі, мушу визнати, що ти переймався моїм вихованням недостатньо – якщо врахувати, яким я виріс. Але, як бачиш, я відкуповуюсь від тебе. 

- Бачу-бачу. Який шикарний жест. Ти що, справді вважаєш, що родинні справи можна залагодити грішми?

- Ну-у-у… Так. Це підтверджує досвід. Грішми, землею й титулами, - сказав Вільям. – Подумай, як часто шлюб зривається тільки тому, що інша сторона не має хоча б двох із цих трьох переваг.

- Дешевий хід. Ти знаєш, про що я.

- Не впевнений, - сказав Вільям. – Зате я впевнений, що ці гроші дістались мені від людини, котра лише кілька годин тому намагалась мене вбити.

- Вбити? – в голосі Вільямового батька вперше почулись непевні нотки.

- Саме так. Ти здивований? – здивувався Вільям. – А може, коли кидаєш каменя вгору, варто наперед замислитись над тим, куди він впаде?

- Бачу, ти над цим замислюєшся, - сказав вельможний де Ворд.

Він зітхнув, ворухнув кистю, і з тіней з’явились інші тіні.

Вільям згадав, що маєтками де Вордів неможливо управляти без величезної кількості найманих робітників, котрі знаються на всіх сферах життя. Суворі дядьки в маленьких капелюхах-казанках, навчені захищати забудовників, корчувати парки, розганяти акції протесту…