Слава ЗСУ!

Довкола заціпенілого з переляку Шпильки спалахнуло миттєве блакитне полум’я – і він зник.

Смерть зітхнув і струснув головою.

ІНШИЙ… МАВ У СОБІ ЩОСЬ, ЩО МОГЛО Б БУТИ КРАЩИМ, сказав він. АЛЕ ЦЕЙ… Він знову зітхнув. ХТО ЗНАЄ, ЯКЕ ЗЛО КРИЄТЬСЯ В ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ?

Щуряча Смерть відірвався від поїдання картоплини.

ПІ, сказав він.

Смерть недбало змахнув рукою.

ТА ЗРОЗУМІЛО, ЩО Я, - сказав він. Я ПРОСТО ЗАМИСЛИВСЯ, ЧИ Є ХТОСЬ ІЩЕ.

Вільям, пересуваючись від пасажу до пасажу, зауважив, що робить чималий гак. Отто сказав би, що він іде манівцями, бо не хоче йти туди, куди йде.

Буря дещо вгамувалася, хоча градини продовжували лупцювати його капелюх. Найбільші з них – вони випали першими – купчились у водозливах і вкривали бруківку. Фургони заносило, пішоходи хапались за стіни.

Попри пожежу в голові, Вільям дістав записника й занотував: «Грдн > мч глф?», вирішивши за нагоди справді порівняти градину з м’ячем для гольфу. В глибині душі він починав відчувати, що його читачі можуть дуже мало цікавитись зворотним боком політики, зате з руками відірвуть інформацію про розмір граду.

Він зупинився на Латунному мосту і сховався під боком однієї з гігантських статуй бегемотів. Град з тисячами прицмокувань сипався в річку.

Тепер його гнів остигав.

Більшу частину Вільямового життя вельможний де Ворд являв собю віддалену постать, що вивищувалась біля широченного вікна у кімнаті з шафами, повними ніколи не читаних книг, тоді як сам Вільям покірно стояв посередині розкинутого на півгектара дорогого, але дуже зношеного килима. Він стояв і вислуховував те, що було… злом, як він розумів тепер. Думками пана Вітренка, лише загорнутими в дорожчі слова.

Найгірше – найгірше – було те, що вельможний де Ворд ніколи не помилявся. Його персональна географія просто не передбачала помилкових координат. Ті, хто мав протилежну точку зору, були ненормальними, чи небезпечними, чи, можливо, взагалі не були розумними істотами. З вельможним де Вордом неможливо було дискутувати. Принаймні, в класичному розумінні. Дискусія – від discutere – означає дебатувати, аргументувати й переконувати за допомогою доказів. А з Вільямовим батьком можна було вести лише несамовиту сварку.

Крижані краплі зі статуї скотились просто Вільямові за комір.

Вельможний де Ворд використовував слова таким тоном і з такою гучністю, що вони могли би правити за кулаки. Але він ніколи б не вдався до насильства як такого.

Для цього були спеціальні люди.

Спиною Вільяма прослизнув ще один струмочок розталого граду.

Ні, навіть його батько не міг би скоїти такої дурниці!

Вільям замислився, чи не варто було б йому негайно повідмити про все Варті. Однак… що б не казали про Ваймза, він мав лише жменьку людей – і купу впливових ворогів, чий родовід сягав на тисячоліття назад, і чий гонор не поступався гонору бійцівського собаки.

Ні. Він – один із де Вордів. Варта існувала для тих, хто не міг сам розв’язати свої проблеми. Зрештою, що йому загрожувало в найгіршому разі?

Та стільки всього, подумав він, рушаючи далі, що навіть важко вирішити, який варіант був би найгіршим.

Посеред зали сяяла ціла галактика свічок. У потьмянілих дзеркалах на стінах вони відбивалися зграєю глибоководних риб.

Вільям проминув перекинуті крісла. Одне з них, утім, стояло правильно.

Він зупинився.

- А… Вільяме… - сказало крісло.

Вельможний де Ворд повільно потягнувся, випростався з обіймів шкіряного крісла й став у сяєві свічок на весь зріст.

- Батьку, - сказав Вільям.

- Я так і знав, що ти сюди прийдеш. Твоя матір теж полюбляла це місце. Звичайно, тоді… все було інакше.

Вільям промовчав. Що було, те було.

- По-моєму, все це божевілля має нарешті припинитися, як думаєш? – сказав вельможний де Ворд.

- Гадаю, батьку, воно саме припиняється.

- Схоже, ти маєш на увазі не зовсім те, що мав на увазі я, - сказав вельможний де Ворд.

- Я не знаю, що ти мав на увазі, - сказав Вільям. – Я просто хочу почути від тебе правду.

Вельможний де Ворд зітхнув.

- Правду? Я хотів, як краще для міста. Колись ти це зрозумієш. Ветерані веде нас до руїни.

- Еге ж… але… з цього моменту й виникають ускладнення, чи не так? – сказав Вільям, дивуючись, що його голос досі не тремтить. – Я маю на увазі, що так говорять усі. «Я хотів як краще», «Мета виправдовує засоби» - завжди одне й те ж саме.

- То ти не згоден із тим, що настав час для правителя, котрий дослухається до думки громадян?

- Можливо. Але яких саме громадян ти маєш на увазі?