Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветерані майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.
Шпальта лежить до нього верхом, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова – в самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.
- Те, що ви бачите дзеркальним по відношенню до вас, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, - сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. – Як у житті, так і в політиці.
- Що ви зробили з Чарлі? – спитав Вільям.
Зворотній погляд Ветерані не відображав нічого, крім щирого подиву.
- Та нічого. А що, треба було?
- Ви, бува, не замкнули його, - з підозрою сказала Сахариса, - в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?
- Гм… Не думаю, - сказав, усміхнувшись, Правитель, - хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів – хоча дехто, безумовно, вважав би глибоке підземелля кращою альтернативою. Хай там як, гадаю, на нього чекає щасливе майбутнє. Дитячі ранки й усе таке інше.
- Тобто… У вашій подобі?
- Авжеж. Має бути кумедно.
- А може, він стане в пригоді й вам – наприклад, на якій-небудь дуже нудній церемонії, або коли ви позуватимете придворному художнику? – спитався Вільям.
- М-м-м? – перепитав Правитель.
Вільям подумав, що той же Ваймз добре вмів прикидатись глухим, але в порівнянні з його високістю виглядав би просто дитиною.
- У вас є ще питання, пане де Ворде?
- Пізніше будуть, - пообіцяв Вільям, концентруючись. – «Час» старанно слідкуватиме за подіями громадського життя.
- Як благородно, - сказав Ветерані. – Я глибоко переконаний, що, якщо ви звернетесь до відомого вам пана Тулумбаса, я знайду час для інтерв’ю.
«Слушне Слово у Слушному Місці»{36}, - подумав Вільям. Яким би неприємним не було це знання, його пращури завжди були в перших лавах. Будь-яка облога, засада чи несамовитий штурм укріплених районів не обходились без когось із де Вордів, що кидався в бій – по смерть, чи славу, а часом і по обох. Для де Вордів не існувало ні надто сильного ворога, ні надто болючої рани, ні надто важкого меча. І доки інстинкти Вільяма боролись із його язиком, він відчував за своєю спиною пращурів, що штовхали його в бійку. Ветерані надто відверто з ним бавився… «Що ж, коли вже помирати, то з музикою… Вперед – по смерть, по славу, чи по обох!»
- Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, - сказав він. – Якщо вистачатиме місця.
Він і не помічав, як у редакції галасно – аж доки не запала цілковита тиша. Тулумбас заплющив очі. Сахариса непорушно дивилась перед собою. Гноми виглядали як статуї.
Нарешті Правитель Ветерані порушив тишу.
- «Час»? Ви маєте на увазі себе і ось цю юну панну? – поцікавився він, здіймаючи брови. – Ах, розумію. Це – те ж саме, що й із «суспільством». Що ж, якщо я зможу якось придатися «Часові»…
- Але підкупити нас теж не вдасться, - сказав Вільям.
Він розумів, що жене коня просто на наїжачені списи, але хай йому грець, коли він дозволить себе приручити.
- Підкуп? – спитав Ветерані. - Шановний пане, коли я бачу, на що ви здатні навіть безкоштовно, мені стає ясно, що я б не довірив вам і пенні. Ні, мені нічого вам запропонувати, крім вдячності – хоча її, як добре відомо, в кишеню не покладеш. О, в мене виникла ідея. В суботу у мене невеличкий обід – деякі лідери Гільдій, кілька послів. Усе досить нудно, але, можливо, ви та ваша відважна панна… даруйте – я, звісно ж, говорю про газету – забажали б відвідати?
- Я не… - почав Вільям, але раптом замовк. Такий уже вплив справляє дівочий черевичок, що їздить по вашій нозі.
- Газета вам дуже вдячна, - сказала Сахариса, сяючи.
- Пречудово. В такому разі…
- Щиро кажучи, я таки маю прохання, - сказав Вільям.
Ветерані посміхнувся.
- Звісно. Якщо я можу будь-що зробити для «Ча…»
- Чи йдете ви в суботу на весілля доньки Гаррі Короля?
До тихої радості Вільяма, цього разу Ветерані не відповів, бо не знав, що сказати. Та ось, нахилившись до нього, прошепотів кілька слів Тулумбас.
- Що? – перепитав Патрицій. – Гаррі Король? Ах, так. Новітній носій стародавнього духу, що зробив наше місто тим, чим воно є. Хіба я не так завжди казав, Тулумбасе?
- Достоту так, ваша високосте.
- Безумовно, я прийду. Гадаю, там буде чимало відомих громадян?
