Слава ЗСУ!

- Гадаю, нам досить кумедних ов… - почав Вільям.

І замовк.

Червонопикий відвідувач діставав з коробки велику картоплину. Таку ж велику, як і нерівну. Вільям уже бачив подібні картоплини. Вони бували схожі на обличчя – якщо ви хотіли такими їх бачити. Але з цією картоплиною нічого уявляти собі не доводилось. Вона виглядала картоплиною, та водночас була неймовірно схожа на обличчя – цілком божевільне обличчя, те самісіньке, власник якого зовсім нещодавно намагався його вбити. Він добре пам’ятав це обличчя, бо й досі раз у раз прокидався о третій ночі й бачив його перед собою.

- Це… не дуже… кумедно, - вимовила Сахариса, скоса позирнувши на Вільяма.

- Цікаво, га? – сказав пан Завірюха. – Я б то його й не приносив, але ви завжди ними так цікавились.

- День без роздвоєнї моркви, - приязно сказала Сахариса, - це ніби день без сонця, пане Завірюхо. Вільяме?

- Ух, - сказав Вільям, відриваючи очі від картопляної голови. – Мені ввижається, чи вона й справді… здивована?

- Схоже на те, - сказала Сахариса.

- Ви це викопали на городі? – спитав Вільям.

- О, ні. Вона лежала в одному з мішків, уже не перший місяць, - сказав Завірюха…

…чим і спинив сповзання Вільямових думок у провалля містицизму. Хоча… всесвіт – дивне місце. Причина й наслідок, наслідок і причина… Втім, Вільям ліпше позбувся би правої руки, аніж узявся про це писати.

- Що ви збираєтесь з нею робити? – спитав він. – Зварите?

- Що ви, ні. Цей сорт одразу розварюється. Ні, вона піде на чіпси.

- Чіпси, кажете? – перепитав Вільям.

Дивно, але це здавалось дуже вдалою ідеєю.

- Так. Так, це гарна ідея. Засмажте його, пане Вінтлере. Засмажте. 

І час ішов, і не без коректур. Один з репортерів повернувся з повідомленням, що в приміщенні Гільдії алхіміків щось вибухнуло: чи є це новинами? Отто постав зі своєї келії й був відряджений на зйомку. Вільям завершив текст про вчорашні події й передав його гномам. Хтось убіг і повідомив, що на Площі Сатор зібрався великий натовп, бо на даху семиповерхівки сидить надзвичайно здивований Скарбничий (71 рік). Сахариса, акуратно діючи олівцем, викреслила всі прикметники з репортажу про засідання Анк-морпоркського товариства садоводів, чим скоротила його вдвічі.

Вільям сходив подивитись на Скарбничого (71 рік), після чого написав кілька коротких абзаців. Чарівники, котрі коять казна-що, не були новинами. Вони були просто чарівниками, та й годі. Вільям кинув аркуш в кошик «Готове» й поглянув на верстат.

Той був чорний, великий, складний. Без очей, без обличчя, без життя… верстат теж дивився на Вільяма.

Вільям подумав: тобі не потрібен ніякий стародавній жертовний камінь. Тут Правитель Ветерані помилився.

Вільям торкнувся лоба. Синець давно зійшов. Ти залишив на мені знак, подумав він. Але я хитріший. 

- Ходім, - сказав він.

Сахариса підвела погляд, ще зайнята.

- Що?

- Ходім. Геть. Негайно. На прогулянку, чи на чай, чи по магазинах, - сказав Вільям. – Тільки не лишаймось тут. Будь ласка, не сперечайся. Вдягай пальто – швидше, поки воно не помітило. Поки воно не придумало, як нас спинити.

- Про що ти?!

Він зірвав її пальто з гачка.

- Ніколи пояснювати!!! 

Вона дозволила витягти себе на вулицю, де Вільям глибоко вдихнув і розслабився.

- А тепер чи не важко тобі було б пояснити мені, що відбувається? – спитала Сахариса. – У мене там, знаєш, ще купа роботи.

- Знаю. Нічого. Можливо, ми ще не зовсім здурі… На вулиці В’язів відкрилась нова спагетті-кухня. Всі кажуть, що там чудово. Що скажеш?

- Але як бути зі всіма тими паперами на моєму столі!

- А що таке? Завтра вони теж там будуть.

Вона завагалась.

- Що ж, година-друга, можливо, не так уже й зашкодить, - припустила вона.

- Чудово. Ходім.

Вони вже дійшли до перехрестя Патоковидобувного шосе та вулиці В’язів, коли це сталося.

Почулись крики. Вільям повернув голову й побачив оскаженілу четвірку коней, що з гуркотом мчали вулицею, тягнучи воза з пивними діжками. Побачив, як перехожі сахаються й відстрибують убік. Побачив копита розміром з супову тарілку, що розбризкували бруд і лід. І бляшки на збруї, і піну, і слину…

 Він повернув голову в інший бік. І побачив стареньку на милицях, що переходила вулицю, геть не помічаючи стрімкого наближення смерті. Побачив шаль, сиве волосся…

Повз нього щось промчало. Хтось крутнувся в повітрі, упав серед вулиці на плече, перекотився праворуч, схопив стареньку і стрибнув…

Фургон, у піні та борні, промчав, неначе уві сні. Кучер щосили намагався повернути на перехресті, проте діжки не доклали до цього жодних зусиль – тож вихор копит, коней, коліс, бруду й снігу прокотився вперед і виніс вікна з з кількох крамниць. Лише тоді фургон влетів у кам’яну колону й зупинився.