Слава ЗСУ!

Але, як того вимагають закони фізики та правила оповіді, його вантаж зупинятися не став. Діжки розірвали кріплення, злетіли на землю й покотились уперед. Кілька розбилося, заливши бруківку піною. Інші, з гуркотом вдаряючись одна об одну, негайно опинилися в центрі уваги всіх повнолітніх громадян, котрі тільки могли зауважити стогалонову діжку пива, що раптом втратила власника. 

Вільям і Сахариса перезирнулися.

- Я пишу, а ти знайди Отто!

Вони вигукнули це одночасно й тепер уперто дивились одне одному в очі.

- Добре, добре, - сказав Вільям. – Ти знайди якогось безпритульного й підкупи його, щоб привів Отто; я поговорю з «Хоробрим Вартовим», що схопив стареньку пані «В останню мить»; ти пишеш про «Велику аварію». Гаразд?

- Я знайду безпритульного, - сказала Сахариса, витягаючи свого записника. - Але ти напишеш про «Аварійний пивний фестиваль», а я поговорю з «Сивенькою бабусею». Це ж моя тематика, правда?

- Гаразд, - погодився Вільям. – Рятівника, до речі, звати капітаном Морквою. Прослідкуй, щоб Отто зробив знімок, і спитай його вік!

- Звісно!

Вільям рушив до юрми, що зібралась довкола розтрощеного воза. Чимало перехожих переслідували діжки, що вже відкотились на достатню відстань, і тільки дивні скрики свідчили, як часто спраглі люди забувають, що не так уже й легко зупинити на ходу  дубову пивну діжку місткістю сто галонів.

Вільям старанно переписав ім’я, зафіксоване на борту пивного воза. Двоє чоловіків заспокоювали коней. Втім, ці чоловіки були мало схожі на броварів. Швидше, вони були схожі на людей, котрі просто хочуть допомогти загубленим коням, відвести їх до стайні й доглянути – а якщо вони заодно збирались перефарбувати тварин, а потім присягнути, що володіють ними вже два роки, то що тут вдієш!

Він наблизився до перехожого, котрий стояв поруч і явно не мав жодних протиправних намірів.

- Дар… - почав він. Але перехожий уже зауважив записник.

- Я все бачив, - сказав він.

- Справді?

- Це було жа-хли-ве ви-до-ви-ще, - продиктував чоловік. – Але Вартовий зробив від-чай-душ-ний ривок для порятунку ста-рень-кої пані, й за-слу-жив на ме-даль.

- Справді? – сказав Вільям, швидко записуючи. – А ви є…

- Самуїл Арбластер, 43 роки, каменяр, Промивальня, 11-Б.

- Я теж це бачила, - негайно сказала жіночка поруч. – Фльорка Перчик, домогосподарка, білявка, троє дітей, з Подолу. Це була просто ма-сак-ра.

Вільям обережно зиркнув на свій олівець. Не інакше, той був онуком чарівної палички.

- А де іконографіст? – поцікавилась пані Перчик, з надією роззираючись навкруги.

- Е… ще не прибув, - сказав Вільям.

- А-а-а, - вона виглядала розчарованою. – Не пощастило тій жіночці зі змією, правда? Гадаю, він зараз саме у неї.

- Е… сподіваюсь, ні, - сказав Вільям.

Це був довгий день. Одна діжка закотилася в перукарню і вибухнула. Потім, коли з’явилися люди з броварні, вибухнула бійка між ними та новими власниками пива, котрі кричали, що те, що впало – те пропало. Один підприємливий громадянин відкотив діжку на тротуар і відкрив тимчасовий паб. Прибув Отто. Він зробив знімки рятувальників діжок, знімки бійки, знімки Варти, яка прибула арештувати всіх, хто ще тримався на ногах, знімки старенької сивої пані й гордого капітана Моркви, й нарешті, на превелику втіху Отто, знімок його власного великого пальця. 

З якого боку не поглянь, це був добрий матеріал. І Вільям, знову сидячи в редакції, написав уже половину, коли раптом згадав.

Він бачив, що відбувалося. І він потягнувся по записник. Ця думка його занепокоїла, про що він і сказав Сахарисі.

- І що? – спитала вона через стіл. – Скільки «л» у слові «галантний»?

- Одне, - сказав Вільям. – Я маю на увазі, я ж не спробував що-небудь зробити. Я подумав: ось Тема, і мені треба її розказати.

- Ну, - сказала Сахариса, не підводячи голови від паперів. – Ми ж мусили.

- Але це не…

- Поглянь на це так, - сказала Сахариса, беручи нового аркуша. – Є герої. А є ті, хто швидко пише.

- Так, але це не дуже…

Сахариса підняла погляд й обдарувала його короткою посмішкою.

- Іноді це одна й та сама особа, - сказала вона.

Тепер погляд опустив Вільям. Скромно.

- Гадаєш, так справді буває? – спитав він.

Вона стенула плечима.

- А що таке справді? Це ж газета, чи не так? Їй достатньо бути правдою до наступного дня.

Вільям відчув, що йому стає гаряче. Її посмішка таки була привабливою.

- Ти… впевнена?

- Абсолютно. Одноденна правда мене цілком влаштовує.

А за її спиною величезний чорний вампір-верстат знову чекав на їжу, що оживить його в темряві ночі до першого світла дня. Весь неймовірно складний світ він перемелював на коротенькі історії, і був завжди голодний.