Слава ЗСУ!

- Але я не хотів! Просто гноми... Просто так сталося! 

- Тепер ти працюєш на них?

- Ну... З ними, - сказав Вільям.

- А ми, значить, мусимо голодувати?

Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, котрі не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Ясно було, що вона думає, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка. 

- Слухай, я повинен бути поруч із ними, - сказав Вільям, старанно відводячи погляд. – Я маю на увазі, з гномами. Правитель Ветерані на цей рахунок висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось...

- Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? – урвала вона.

- Е-е-е, авжеж, - раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. – Слухай... А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: «Ми розлючені», - заявляє представник... представниця Гільдії граверів»?

- Навіщо? – підозріло спитала вона.

- Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, - у відчаї сказав Вільям. – Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі... окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.

Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.

- Долар на день? – перепитала вона.

- Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, - палко промовив Вільям.

- Для отого твого новинного листа?

- Так.

- Долар?

- Так.

Вона з недовірою зміряла його поглядом.

- Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.

- Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.

Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.

- Ну, я дійсно іноді чую про різні події, - почала вона. – А писати про це... Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати – це ж щось культурне.

- Е-е-е... Так, щось на кшталт.

- Я не хотіла б займатися чим-небудь... непристойним.

- О, я певен – це цілком пристойно.

- І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік...

- Слухай, я – це інша справа, - сказав Вільям. – Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.

- Що ж... Добре... Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини...

- Тоді приходь завтра до друкарні, - сказав Вільям. – Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за пару днів.

Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.

Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.

- Так. Зараз... – почав він. – Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтагліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?

- Зараз не час, Тюльпане...

- Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не настроїли...

- Прокляття, ми маємо виглядати професіоналами зовсім в іншому!

- Може, ваш... колега хотів би отримати це на пам'ять? – почувся голос із центру кімнати.

Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.

Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.

Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.

Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.