Слава ЗСУ!

Навіть сидячи за своїм безкраїм столом, Гаррі Король виглядав велетнем. Його рожеве обличчя сяяло, через маківку було зачесано кілька прядок волосся; його важко було уявити без підтяжок та нарукавників (навіть коли він був без них), а також без гігантської сигари (без якої його ніколи не бачили). Можливо, сигара служила йому хоч якимось захистом від ароматів, що були, так би мовити, незнищенними відходами його в цілому безвідходного виробництва.

-     Привіт, хлопці, - приязно сказав він. – Чим можу помогти? Ніби я сам не знаю, хе.

-     Пам’ятаєте мене, пане Король? – сказав Вільям.

Гаррі кивнув.

-     Ти – малий де Ворд, еге ж? Торік, коли наша Дафні вийшла заміж, ти про це написав у тому твоєму новостійному листку. Моя Еффі була дуже рада, що про нашу Дафні читатимуть всякі там благородні.

-     Зараз цей листок дуже розрісся, пане Король.

-     Еге ж, я про це таки чув, - відгукнувся товстун. – Ці випуски, чи як його, постійно потрапляють до нас. Хороша сировина, я сказав хлопцям відкладати їх окремо.

Його сигара перекотилась з одного куточка рота до іншого. Гаррі не вмів ні читати, ні писати, але це ніколи не заважало йому обставляти тих, хто вмів. Він винаймав сотні робітників, щоб вони розбирали сміття; було неважко винайняти ще кількох, що вміють розбирати літери.

-     Пане Король… - почав Вільям.

-     Я не гальмо, хлопці, - перебив його Гаррі. – Я знаю, чого ви тут. Але бізнес є бізнес. Ви самі розумієте.

-     Нашому бізнесу потрібен папір! – вибухнув Вернигора.

Сигара знову перекотилася.

-     А ти хто будеш?

-     Це пан Вернигора, - сказав Вільям. – Мій видавець.

-     Гном, атож? – сказав Гаррі, змірюючи Вернигору поглядом. – Нічого не маю проти гномів, але з вас кепські сортувальники. Гобліни працюють задешево, але, кляті смердюхи, з’їдають половину сміття. Тролі – це краще. Але йдуть до мене тільки того, шо я їм добре плачу. Найкраще – це големи. Можуть працювати день і ніч. Варті стільки золота, скільки важать самі. Що і справді з біса близько до тої платні, якої вони вимагають останнім часом... 

-     Отже, - сказав Вернигора, - ви вирішили нас просто кидонути?

Гаррі крізь дим подивився йому в очі.

-     Хто це тут говорить про кидалово? Ти знаєш хоча б, що таке брудка?

Гном знизав плечима.

-     Я знаю, - сказав Вільям. – Є кілька значень, але, гадаю, ви маєте на увазі велику затверділу грудку бруду, в яку влипли загублені монетки. Такі грудки можна знайти в тріщинах на дні старих канав, там, де вода утворює вир. І часом вони досить цінні.

-     Що?! Та в тебе ж руки, як у дівки, - сказав Гаррі, здивований настільки, що сигара ледь не випала з його губ. – Звідки ти це знаєш?

-     Я люблю слова, пане Король.

-     Я почав розгрібати бруд у три роки, - сказав Гаррі, відкидаючись у кріслі. – І в перший же день знайшов свою першу брудку. Ясне діло, один з великих пацанів її одразу ж у мене забрав. І ви будете казати мені про кидалово? Але я вже тоді мав хватку, і…

Вони сиділи й слухали – Вернигора з меншим інтересом, Вільям із більшим. Це було дійсно захоплююче, принаймні, для людини з відповідним складом розуму, хоча Вільям і знав більшу частину цієї історії: Гаррі Король розповідав її за кожної нагоди. 

Юний Гаррі був талановитим безпритульним. У пошуках загублених монет, уламків металу, шматків вугілля – всього, що хоча б десь мало хоч якусь ціну – він прочісував береги Анку й навіть його нечисті води. У вісім років він уже винаймав інших безпритульних. Йому належали цілі ділянки вздовж річки. Конкуруючі зграї тримались подалі або ж визнавали його владу. Гаррі був непоганим бійцем, а до того ж міг дозволити собі винайняти ще кращих.

Так почалося сходження Короля – від кінських кізяків (старанне подрібнення гарантоване) до ганчір’я, кісток, металобрухту та знаменитих відер, в яких (чи в які) майбутнє відливало золотом. Це було щось на кшталт історії цивілізації, якщо дивитися на неї з самісінького дна.

-     Ви входите до якоїсь Гільдії, пане Король? – спитав Вільям, коли Гаррі спинився, щоб вдихнути повітря.

Сигара швидко перекотилася з кутка в куток вуст і назад – певний знак, що Вільям зачепив хворе місце.

-     Трикляті Гільдії, - прогарчав її власник. – Мені сказали, що я маю вступити до Гільдії жебраків! Я! Я ніколи не жебрав, я взагалі ніколи нічого ні в кого не просив! Але плювати я хотів на Гільдії. Я добре плачу моїм хлопцям, і вони за мене горою.

-     Нас хочуть знищити саме Гільдії, пане Король. Ви це знаєте. Ви знаєте все. Якщо ви не продасте нам паперу, нам кінець.