Слава ЗСУ!

Пан Шпилька спробував ковтнути, але зумів лише наполовину. Він знав, що мертві пальці не такі швидкі, як живі, але до дверей у будь-якому разі було не менше десяти кроків, і ця відстань, здавалося, більшала з кожним ударом серця.

-     Гей, - сказав він. – В цьому немає потреби. Чого б нам усім не розслабитись? До речі, мені було б значно легше говорити, якби ти набрав нормальної форми…

-     Без проблем, чуваче.

Перевертень зморщився і задрижав, анітрохи, одначе, не послаблюючи пальців на шиї пана Шпильки. Обличчя, риси якого почали жмакатися докупи, мінилось так страшно, що пан Шпилька, котрий за інших обставин добряче потішився б із такого видовища, цього разу мусив відвести погляд.

Це дозволило йому побачити тінь співрозмовника на стіні. Всупереч очікуванням, вона збільшувалась. Як і її вуха.

-     Шось не так? – спитав перевертень.

Вирослі зуби помітно заважали йому говорити. Запах його дихання був навіть гіршим, ніж запах одягу пана Тюльпана.

-     Мені здається, - вичавив пан Шпилька, встаючи навшпиньки, - що ми помилились адресою.

-     Мені теж.

Біля шинквасу пан Тюльпан багатозначно зніс горло першій-ліпшій пляшці.

В приміщенні знову запала моторошна тиша: присутні подумки підбивали баланс можливих здобутків і втрат на найближче майбутнє.

Пан Тюльпан розбив пляшку об власного лоба. Здавалося, він зовсім не звертає уваги на навколишній світ. Просто у нього в руках опинилася пляшка, яка більше була йому не потрібна, а ставити її на шинквас означало витрачати зайві зусилля на координацію рухів. 

Присутні перепідбили баланс.

-     Він – людина?  - спитався перевертень.

-     Ну, «людина» - це тільки слово, - сказав пан Шпилька.

Він відчув, як непереборна сила починає хилити його до підлоги.

-     Гадаю, нам краще піти, - обережно сказав він.

-     Точно, - сказав перевертень.

Пан Тюльпан розбив велику банку з солоними огірками (принаймні, ці предмети були довгасті, округлі й зеленого кольору) і спробував встромити один із них у ніздрю.

-     Якби ми хотіли залишитись, ми б залишились, - сказав пан Шпилька.

-     Аякже. Але ви хочете піти. Ви і ваш… друг, - сказав перевертень.

Пан Шпилька позадкував до дверей.

-     Пане Тюльпане, на нас чекають важливі справи, - сказав він. – Прокляття, та витягніть з носа того огірка! Ми маємо виглядати професіоналами!

-     Це не огірок, - сказав хтось із напівмороку.

Коли за ними грюкнули двері, пан Шпилька відчув незвичне для себе полегшення. Утім, на свій подив, він також почув грюкіт засувів.

-     Невдачка, - підсумував він, обтрушуючи з одягу пил і шерсть.

-     Шо тепер? – спитав пан Тюльпан.

-     Час подумати про план «Б», - відповів Шпилька.

-     Чому б нам, мля, просто не товкти пики, доки хтось не розкаже, де той клятий пес?

-     Спокусливо, - визнав пан Шпилька. – Але це ми залишимо для плану «В».

-     Креветко.

Вони обернулися.

-     Меляса-баляса, - бурмотів Старий Тхір Рон. – А я ж говорив, говорив!

Хитаючись, він перетнув вулицю, з пакунком «Часу» в одній руці та з повідком свого безпородного компаньйона – в другій. І побачив «Нову фірму».

-     Гррумбель, - повідомив він. – Здоровий-коровий! Панове бажають газету?

Панові Шпильці здалося, що останнє речення, хоча й вимовлене наче б то тим самісіньким голосом, мало якусь ледь помітну дратівливу ваду. Крім того, воно мало сенс.

-     Дріб’язок є? – спитав він пана Тюльпана, помацавши свої кишені.

-     Ти що, збираєшся це купувати?! – здивувався той.

-     На все свій час, пане Тюльпане, на все свій час. Тримайте, шановний.

-     Двері, стерня, стерня, двері, креветко, - заявив Рон, додавши: - Кр-расно дякую, панове.

 Пан Шпилька відкрив «Час».

-     Тут пишуть…

Він замовк і придивився уважніше.

-     «Ви бачили цього собаку»? – нарешті прочитав він. – Зар-раза.

Він подивився на Рона.

-     Добре продається?

-     Хлібать-копать. Креветко. Еге ж – пачками.

І знову – це невловиме відчуття, що з ним говорить не один співбесідник.

-     Пачками, - повторив пан Шпилька.

Він опустив погляд на Ронового пса. Той був досить схожий на зображення в газеті. Але ж усі тер’єри схожі один на одного. І, в будь-якому разі, цей був на повідку.

– Пачками, - знову повторив він, і ще раз перечитав замітку. - Думаю, - повільно сказав він, - у нас з’явився план «Б».

Собака вуличного продавця пильно дивився їм услід, коли вони пішли геть.