Слава ЗСУ!

-     Я, е-е-е, брат Шпилько, - сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. – А це – сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.

Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:

-     Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.

-     Ох, - слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.

-     Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, - сказав брат Шпилько. – Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.

-     Ми шукаємо невеличкого тер’єра, - сказала Сахариса. – Але ви не повірите, що нам при…

-     Люба моя, - сказав брат Шпилько. – Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах…

Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один з відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.

-     Він просто прихворів…

Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.

Вільяма пересмикнуло.

-     Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, - сказав брат Шпилько. – Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти відпадінню душі від шляху істини.

-     А до який орден вона належати, якшчо не секрет? – спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.

Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.

-     Квітів Перпетуального Ґарунку, - сказав він.

-     Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже… концептуально. Що ж – мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.

При появі сестри Дженніфер на вулиці деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу – особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.

У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук – навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.

-     Що вона, власне, робить? – спитав він.

Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою, й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.

-     Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, - пояснив брат Шпилько. – Йому може бути потрібна проповідь.

-     Але… Але он той жорсткошерстний тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, - сказала Сахариса. – А вона не звернула на нього жодної уваги.

-     Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, - сказав брат Шпилько.

-     Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, - підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.

-     Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, - сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.

-     Напевне, - відказав преподобний. – Він був такий, типу, сіро-коричневий.

Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.

-     То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, - спокійно сказав він.

-     Фільтруй базар, писарчук, - тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись клинки, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. – Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш – і дехто загине. Спробуєш пограти в героя – і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух – і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час… Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?

-     Так, - прохрипів Вільям.

-     Хочеш перевірити?

-     Ні.

Вільям раптом перехопив погляд Вернигори, що дивився просто на нього.

-     Що там робить цей гном? – спитав пан Шпилька.

-     Набирає шрифт, добродію, - сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.

-     Скажи, хай продовжує, - сказав Шпилька.

-     Е-е-е… Будь ласка, продовжуйте, пане Вернигоро, - гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. – Все гаразд.

Вернигора кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.

Вільям дививися. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.