Слава ЗСУ!

-     Так, так, я розумійт.

-     Словом, проїдьмо цю тему, гаразд? Кожен може сам вирішити, ким йому бути!

-     Так, так, звичайно. І якщо вам треба якийсь порада на рахунок діфчат – тільки спитайте.

-     Чого це мені може знадобитись порада про діфчат… Тобто про дівчат?

-     О, нічого. Зофсім нічого, - безневинно сказав Отто.

-     Слухай, але ти ж – вампір. Яку таку пораду на рахунок дівчат може дати вампір?

-     О-о-о… Тільки уявіть – ти прокидаєшся і відчуваєш запах часник! – Отто зробив паузу. – Повірте, я міг би багато що вам розказайт. Але не буду, бо я цього більше не робити, відтоді, як побачиф сфітло дня. – Він штовхнув ліктем Вільяма, що вже був увесь червоний з ніяковості. – Скажу тільки, що кричать вони далеко не зафшди.

-     І весь смак пропадає, еге ж?

-     Це було дафно, - швидко сказав Отто. – Тепер для мене нема нічого крашчого за чашку какао і гарні піснеспіви, слово честі. Так-так, слово честі.

 Повернутись до редакції, щоб написати статтю, виявилось непросто. Власне, непросто виявилось навіть зайти на Осяйну.

Отто наздогнав Вільяма, що закляк на місці.

-     Що ж, очевидно, ми самі напросилися! – гукнув він. – Двадцять п’ять толаріф – це чималий гроші!

-     Що? – гукнув Вільям.

-     Я КАЖУ, ЩО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТОЛАРІФ – ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРОШІ!

-     ЩО?

Повз них проштовхалися кілька людей. Кожен із них ніс по собаці. І кожен на Осяйній вулиці теж ніс собаку, або вів собаку, або волочився на повідку слідом за собакою, або ж із останніх сил відбивався від чужого собаки, якого безуспішно намагався стримати власник. Гавкіт уже давно вийшов за межі звуку як такого і перетворився на стихію, вражаючи барабанні перетинки з силою тайфуну, що підняв у повітря склад арматури.

Вільям потягнув вампіра до арки, де ґвалт був усього лише нестерпним.

-     Ти можеш що-небудь зробити? – прокричав він. – Інакше нам не пробитися!

-     Наприклад, що?

-     Ну… Щось із арсеналу «дітей ночі»?

-     А, це, - сказав Отто. Він спохмурнів. – Знаєте, це фше спрафді стереотипний підхід. Чому ви одразу не просите мене перетворювайт на кажан? Я ш казав, я більше усім цим не займатись!

-     Є кращі ідеї?

За кілька футів від них ротвейлер щосили намагався закусити спаніелем.

-     Ох, ну, гут, - Отто зробив невловимого жеста.

Гавкіт негайно стих. А ще за мить усі пси, як один, всілися на дорогу і завили.

-     Не набагато краще, але зараз вони хоча б не гризуться, - сказав Вільям, поспішаючи вперед.

-     Ну, звиняйте. Пробийте мене осиковим кілком, - сказав Отто. – Я ще матиму кілька неприємних хвилин, коли буду пояснювайт усе це на наступному засіданні, ви розумійт? Звісно, це не… пиття, але як це виглядайт…

Вони перебралися через напівзогнилий паркан і зайшли до повітки через чорний хід.

Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.

-     …ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми…

-     …ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб…

-     …ні, мадам, це бульдог…

-     …ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але…

Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.

-     Ну і хто тут тепер найрозумніший? – спитала вона.

-     Тепер-р-р р-р-розумніший! – крикнув «ПеС».

-     Скільки їх ще на вулиці?

-     Боюся, сотні, - сказав Вільям.

-     Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит… Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! …в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?

-     Що? – спитав Вільям.

-     Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто – що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Скель не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці… Там поприносили навіть тхорів!

-     Слухай, мені шкода…

-     Вибачте, чи не могли б ми допомогти?

Вони обернулися.

До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї – ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі – вираз майже безмежної приязні.