Слава ЗСУ!

- Передушу їх, як блощиць, - говорить, бувало, майор Венцель, - і горе тому прапорщикові, який би заради дурниці пригнав когось до батальйонсрапорту. Майор визнавав тільки великі і страшні провини, коли, наприклад, хтось, будучи на варті, заснув біля порохового льоху, або коли б солдат зробив ще якийсь гірший злочин, наприклад, перелазив би вночі через мур Мар’янських казарм і заснув зверху на мурі, або його зловили вночі патрулі крайової оборони або артилерійські патрулі. Одним словом, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він гримів у коридорі: «Господи Боже мій! Його вже втретє зловив патруль крайової оборони! Зараз же посадити цю тварюку до хурдиги. Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити. Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж позавтра, сінник теж заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись».

Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінґ пригнав до батальйонсрапорту одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінґ, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну і пекло було тоді на батальйонсрапорті, розповідав старшина. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінґа:

«Я цього не стерплю. Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщик, що таке батальйонсрапорт? Батальйонний рапорт це вам не Schweinefest1.

____________________

1 Банкет з приводу того, що зарізали свиню; свіжина (нім.).

Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, але це не значить, що солдат повинен крутитися, як та сорока на тину, аби знайти пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт - це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакр, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. В майбутньому, будь ласка, не турбувати мене такими дурницями». З цього часу Дауерлінґ змінився.

Волонтер позіхнув:

- Треба виспатись перед тим реґіментсрапортом. Я хотів вам тільки бодай поверхово змалювати, як виглядає життя у нас в полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дикуватий павук. Капітан Заґнер, на плечах якого лежить волонтерська школа, бачить в Шредерові тип справжнього вояки, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Заґнер - це хитрий викрутень, на всі боки тертий. Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. На волонтерів поглядає, як на диких тварин. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірки і послати на фронт, щоб там їх повибивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід.

- Взагалі, - сказав волонтер, щулячись під рядном, - усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси не второпали, що і як, і з витріщеними очима ідуть на фронт, а там за їхньою згодою роблять з них кльоцки. Коли когось із них вціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо…» Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але, врешті-решт, усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!

Волонтер замовк, потім почав крутитись під рядном і раптом спитав:

- Спите, приятелю?

- Щось не спиться, - відповів Швейк на других нарах, - роздумую.

- Про що ж ви думаєте, друже?

- Та про цю велику срібну медаль за відвагу, яку дістав один столяр на прізвище Млічко з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безплатно штучну ногу і почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в «Аполлоні» на Виноградах він зчепився з різниками з бойні. Ті так роз’юшилися, що відірвали йому штучну ногу і тріснули його ж нею по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову прикріпили, але з того часу Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард її заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якийсь особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок, відібрати у нього медаль, і, крім того, на підставі того ж вироку, у нього забрали й ту нещасну штучну ногу.