Слава ЗСУ!

- Це перехресне парування, - кинув Швейк, - взагалі дуже цікава штука. В Празі живе офіціант негр Кристіян. Його батько колись був абіссінським королем і його показували в Празі на Штваніці* в цирку. В нього закохалася одна вчителька, яка писала віршики до «Лади»* про пастушків і лісові струмочки, пішла з ним до готелю і допустилася, як це говориться в святому письмі, перелюбства, а потім страшенно здивувалася, що в неї народився такий біленький хлопчик. Та ба, за чотирнадцять днів хлопчик почав робитися гнідим. Гнідів, гнідів, а тоді за місяць почав чорніти. За півроку був чорнісінький, як його батенько, абіссінський король. Вона з ним пішла в клініку шкірних хвороб, аби йому якось відновили білий колір шкіри, але там їй сказали, що це справжнісінька чорна негритянська шкіра і що тут уже нічого не вдієш. Вона від горя з’їхала з глузду, почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок*, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кав’ярень. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент-медик, який часто ходив до «Чаші», одного разу нам пояснював, нібито це не така проста справа. Такий мішанець знову родить мішанців, а цих вже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, пояснював він, може появитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Bи женитеся з якоюсь панунцею. Ця потвора, зовсім біла, раптово народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас поглянути на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що і вас би взяли думки та гадки.

- Випадок вашого негра Кристіяна, - сказав волонтер, - треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до 28-го полку. А ви ж уже чули, що 28-й перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Кристіяна. Російські газети напевно писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч в неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.

- А я чув, - докинув Швейк, - нібито Австрія все ж таки має колонії, десь там на півночі, якусь землю цісаря Франца Йосифа…

- Ви, хлопці, притримайте биків трохи, - сказав один вояк з конвою, - це сьогодні слизька справа - базікати про якусь там землю цісаря Франца Йосифа. Не називайте нікого, так краще…

- То подивіться на карту, - перепинив його волонтер, - і на свої очі побачите землю нашого наймилостивішого монарха Франца Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, які належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує при транспортуванні льоду з землі цісаря Франца Йосифа через полярне коло. Ви можете собі це уявити?

Вояка з конвою щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати дальшу лекцію волонтера. Той серйозно вів далі:

- Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським фактором. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або їдуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому проявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів приманить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода - ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецьки, - продовжував волонтер, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдатик-дурень і справжнісінький невіглас. Раніше він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав поняття, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».

- Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…

- Муляри врятувалися, - втрутився Швейк, - бо вони грілися від запаленої люльки.

- Не всі, - промовив волонтер, - з двома трапилося нещастя, вони забули потягнути, і люльки загасли, їх довелося закопати у кризі. Але, врешті-решт, все ж таки там збудували школу з крижаної цегли і залізобетону, це вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраного дерева замерзлих у кризі торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилися в море. При цьому почувся лише голос представника влади. Будучи вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England»1. Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть пакостити укоськані білі ведмеді.