Слава ЗСУ!

У коридорі почулися кроки і вигуки вартових: «Zuwachs»1.

____________________

1 Приріст (нім.).

- Знову нашого полку прибуває, - зрадів Швейк. - Може, десь заникали якогось бичка.

Двері відчинилися, і всередину вштовхнули волонтера, який сидів із Швейком в будейовіцькій тюрмі і Божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.

- Слава Ісусу Христу, - сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:

- Навіки слава, амінь!

Волонтер вдоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесене з собою рядно, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, витягнув дотепно заховані у складках цигарки, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних надвоє.

Черкнув, обережно запалив цигарку, дав усім прикурити і байдуже сказав:

- Мене обвинувачують у бунті.

- Не таке наварювали та виїдали, - заспокійливо відізвався Швейк. - А це як раз плюнути!

- Розуміється, - сказав волонтер, - якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм вже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес зовсім не міняє цілої ситуації.

- А як же ти збунтувався? - спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на волонтера.

- Я не хотів чистити вбиралень на гауптвахті, - відповів той, - і мене погнали аж до полковника. Це той індик, що моркву риє. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в’язень, і він взагалі дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, волонтер, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство з боку своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого волонтера, як я, що закони природи сильніші, ніж волонтерські нашивки. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якусь вбиральню, якої я не загидив, хоч я на це і мав право після тієї гнилої капусти і вимоченої баранячої солонини із свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо землетрусу через мене аж ніяк не буде. Пан оберст1 під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: «Отже, будете чистити вбиральню чи не будете?» «Голошу послушно, я ніякої вбиральні чистити не буду». «Ви будете чистити, джмелю ви однорічний». «Голошу послушно, не буду». «Стонадцять чортів турковій його мамі, ви будете чистити, і не одну, а сто вбиралень». «Голошу послушно, не буду чистити ні ста, ані однієї». І так зарядили: «Будете чистити?» - «Не буду чистити». Слово «вбиральня» літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з книжки Павли Моудрої*. Полковник бігав по канцелярії, як скажений, потім врешті сів і сказав: «Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт. І не думайте, що ви будете перший волонтер, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох волонтерів з 10-ї роти, а одного з 9-ї розстріляли, як те ягнятко. А чому? За їхню впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабацем проколоти багнетами жінку і сина одного чужака2, а волонтер з 9-ї роти був розстріляний за те, що не хотів йти вперед і всіляко викручувався: то йому спухли ноги, то він взагалі плоскоступий. Отже, будете чистити вбиральні чи не будете?» «Голошу послушно, - не буду». Полковник подивився на мене і спитав: «Ви часом не слов’янофіл?» «Ні, аж ніяк».

____________________

1 Оберст - полковник (нім.).

2 Чужаками звали тоді в австрійській армії сербських партизанів.

Потім мене забрали і повідомили, що мене обвинувачують у бунті.

- Найкраще зробиш, - порадив Швейк, - коли тепер вдаватимеш ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами справді дуже мудрий і освічений викладач торговельної школи. Він дезентирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити і повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав вдавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядав, він заявив: ніякий він не дезентир, а просто з молодих років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом - у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько, мовляв, був алкоголіком і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й вмерла від перепою; молодша сестра утопилася; старша - кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе нафтою і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного племінника судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах* перерізав собі куснем скла жили на шиї; племінниця з батькового боку кинулася у Відні з шостого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не займався, і він до десяти років не вмів говорити, бо коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стягнув його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Він час від часу, казав, терпить страшні головні болі і в такі хвилини не знає, що робить. У такому, власне, стані він пішов з фронту до Праги і опам’ятався щойно тоді, коли його «У Флеків»* за пивом заарештувала військова поліція.