Слава ЗСУ!

2) Аби ніхто не думав, що військова служба - мед, давати всім великими дозами хінін в порошках. Це називалося - «лизати хінін».

3) Промивання шлунка двічі на день літрою теплої води.

4) Клізма з мильної води з гліцерином.

5) Загортання хворого в мокре холодне простирадло.

Деякі хоробрі, перетерпівши всі п’ять ступенів тортур, до зволили відвезти себе в простій домовині на кладовище.

Були однак і малодушні. Коли справа доходила до клізми, вони заявляли, що вже здорові і нічого іншого не бажають, як тільки з найближчим маршовим батальйоном відправитись у траншеї.

Швейка в гарнізонній тюрмі поклали в лазаретний барак саме між тих малодушних симулянтів.

- Я вже більше не витримаю, - сказав його сусід по ліжку. Його тільки-но привели з процедурної кімнати після повторного промивання шлунка. Він симулював короткозорість.

- Завтра поїду в полк, - розмірковував сусід зліва. Йому поставили клізму, а він симулював, що глухий, як пень.

На ліжку біля дверей вмирав якийсь сухотний, загорнений у мокре холодне простирадло.

- Це вже третій на цьому тижні, - зауважив сусід з правого боку, - а ти на що хворий?

- В мене ревматизм, - відповів Швейк, і всі довкола вибухнули реготом. Сміявся навіть вмираючий сухітник, який «симулював» туберкульоз.

- З ревматизмом сюди не пхайся, - повчально сказав Швейкові гладкий чолов’яга. - Ревматизм тут вартий не більше, ніж мозолі. У мене недокрів’я, мені половину шлунка вирізали, бракує п’ятьох ребер, проте ніхто мені не вірить.

Був тут чотирнадцять днів один глухонімий, щопівгодини його обгортали простирадлом, намоченим у холодній воді, кожного дня ставили клізму і промивали шлунок. Вже навіть усі санітари думали, що він переміг і піде додому, та лікар, як на біду, прописав йому блювотне. Від цього вивертало геть усі тельбухи, і тут глухонімий схарапудився.

«Не можу, - каже, - довше бути глухонімим, до мене повернулися і мова, і слух».

Всі хворі умовляли його не занапащувати себе, але той наполягав на своєму, мовляв, він вже чує і розмовляє, як усі інші. Так вранці і заявив про це під час лікарського обходу.

- Він тримався досить довго, - додав симулянт, який вдавав, буцімто одна нога у нього коротша на цілих десять сантиметрів за другу. - Не так, як той, що симулював параліч мозку: тому досить було трьох порошків хініну, однієї клізми і цілоденного посту. Признався ще навіть до промивання шлунка, і від паралічу не залишилося й сліду.

Найдовше тримався той покусаний скаженим собакою. Кусався, вив і, ніде правди діти, це йому вдавалося чудово, але ніяк не міг домогтися, щоб у нього йшла піна з рота. Ми вже допомагали, як могли. Не раз перед обходом лоскотали його цілу годину, поки не діставав корчів і не синів, але піни не було, хоч лусни. Це була страшна історія. Коли він вранці під час обходу капітулював, нам було його справді шкода.

Виструнчився біля ліжка, як свічка, козирнув і сказав:

- Насмілююсь покірно доповісти, пане старший лікарю, той пес, який мене покусав, мабуть, не був скажений.

Та коли старший лікар глянув на нього якось скоса, покусаний почав тремтіти всім тілом і додав:

- Насмілююсь доповісти, пане старший лікарю, мене взагалі ніякий пес не кусав, це я сам себе вкусив у руку.

Після цього признання над ним розпочали слідство за спробу самоскалічення - він, мовляв, хотів відкусити собі руку, щоб не йти на фронт.

- Всі такі недуги, де потрібна піна на губах, - сказав гладкий симулянт, - важко симулювати. Візьмемо, наприклад, падучку. Був тут один епілептик. Той нам завжди говорив, нібито може мати тих приступів скільки захоче.

Отож і вдавав їх іноді по десять разів на день. Звивався від корчів, стискав кулаки, витріщав очі, немов равлик, бився об землю, висолоплював язика, одним словом, кажу вам, це була першокласна, цілком натуральна епілепсія. Але несподівано обсипало його болячками: дві сіли на карку, дві на плечах, і вже ніяк йому було корчитися і битися об підлогу, бо не міг ані головою поворухнути, ані сидіти, ані лежати. Дістав гарячку і в гарячці все вибалакав лікареві. Але ті його болячки далися нам взнаки, бо він ще три дні пролежав між нами і діставав іншу дієту: вранці каву з булочкою, на обід юшку, підливу і кнедлики, ввечері кашу або юшку, а ми, на повній дієті, з викачаними шлунками, змушені були дивитися, як той хлоп жере, плямкає, сопе і, нажершись, гикає. Цим він підкосив трьох з пороком серця, і вони теж призналися.

- Найкраще, - зауважив один із симулянтів, - вдавати божевілля. Поряд із нашою палатою є таких двоє: учителі. Один вдень і вночі безперервно кричить: «Вогнище Джордано Бруно ще димиться! Відновіть процес Галілея!» А другий гавкає, спочатку тричі поволі: «гав, гав, гав», потім підряд п’ять разів швидко: «гавгавгавгавгав», і знову поволі і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку також хотів вдати божевільного, що з’їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про безгрішність Папи римського, але, врешті-решт, за п’ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.