Слава ЗСУ!

- Ну, це дійсно нещастя, пане фельдкурате, - сказав Швейк. - Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але передучора я зустрів його жінку: він сидить за якусь крадену шафу, а наша отоманка у одного вчителя у Вршовіцах. Біда буде з цим польовим олтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і підемо його розшукувати, бо, на мою думку, без польового олтаря не можна відправляти польової служби.

- Справді, нам тільки його і бракує, - меланхолійно сказав фельдкурат, - бо все інше на плацу вже приготовано. Теслярі вже зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що поробиш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах.

Він замислився: - Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручника Вітінґера з 75-го полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий був бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів - Відень - Медлінґ - за 1 годину 48 хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту отоманку?

Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.

- Ну, годі. Ходімо вже шукати той олтарисько, - вигукнув Швейк. - Вже ранок. Мені ще треба одягти мундир і випити скляночку ґроґу.

Нарешті вони вибралися. По дорозі до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей в «боже благословення», і, коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.

Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.

Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника отоманки, вчителя з Вршовіц. Фельдкурат поводився надзвичайно ґалантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її по підборіддю.

До Вршовіц вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він мусить прогулятися по свіжому повітрі, аби голова трохи відпочила.

У Вршовіцах на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка. Знайшовши в отоманці польовий олтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костелові, залишивши за собою право зробити на другому боці олтаря напис: «Даровано на честь і хвалу Божу п. Коляржиком, учителем-пенсіонером, літа Божого 1914». Застигнутий в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів виявилося, що свою знахідку він сприйняв як чудо і провидіння Боже. Коли, мовляв, він купив цю отоманку, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику отоманки». Уві сні з’явився до нього якийсь янгол і наказав: «Відчини ящик в отоманці!» Вчитель послухав.

А коли побачив там мініатюрний складаний олтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед отоманкою, довго і гаряче молився, восхваляючи Бога, бо сприйняв це як веління з неба і вирішив прикрасити знахідкою костел у Вршовіцах.

- Це нас не дуже цікавить, - сказав фельдкурат, - річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.

- Через таке чудо, - додав Швейк, - ви ще можете влипнути в халепу із поліцією. Ви, добродію, купили отоманку, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Нічого було вам вірити янголам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір злодюга колись вкрав її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка не забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші знак Божий і замість того, щоб перетопити її, пішов з нею до парафіяльного священика, мовляв, хотів би її подарувати костелові. Пан отець вирішив, що це в злодієві заговорило сумління, послав за старостою, староста - за жандармами, і його безневинно засудили за святотатську крадіжку, бо він безнастанно плів щось про чудо. Він також хотів урятуватися і розповідав про якогось янгола, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до місцевого священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий олтар - це вам не кицька або шкарпетка, які можна дарувати кому заманеться.

Старий добродій, вдягаючись, тремтів усім тілом, дзвонив зубами.

- Я, дійсно, не мав на думці нічого злого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої волі допомогти прикрасити наш бідний храм Господній у Вршовіцах.

- За рахунок військового майна, це ясно, - твердо і грубо сказав Швейк. - Спасибі за таке Боже провидіння. Якийсь Півонька з Хотєборжа також вирішив, що це Боже провидіння, коли одного разу йому під руку навернувся недоуздок з чужою коровою.