Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
- На мою думку, пане оберлейтенанте, пінчер дуже мила собачка, правда, він не кожному подобається, бо щетинистий і має таку шорстку бороду на морді, що аж скидається на звільненого арестанта. Пінчери такі зачучварені, що аж гарні, а при тому дуже розумні. Куди там пхатися із своїм рилом до них придуркуватому сенбернарові. Вони ж хитріші за фокстер’єрів. Я знаю одного…
Надпоручник Лукаш поглянув на годинник і перервав Швейкове базікання.
- Вже пізно, мені треба виспатися. Завтра знову в казарми. Отже, можете цілий день пожертвувати на те, щоб знайти мені якогось пінчера.
Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручник приніс з казарми.
- Он як, - казав сам собі Швейк, з цікавістю проглядаючи новини дня. - Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я таки дотепер ще не маю навіть малої срібної.
Він задумався і зненацька зірвався з місця.
- Мало не забув! - І пішов до кімнати надпоручника, який вже міцно спав. Швейк збудив його:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кицьки.
Напівсонний надпоручник перевернувся на другий бік і промимрив:
- Три дні домашнього арешту, - і знову заснув.
Швейк тихо вийшов з кімнати, витягнув нещасну кицьку з-під дивана і сказав їй:
- Маєш три дні домашнього арешту. Абтретен! І ангорська кицька знову полізла під диван.
IV
Швейк саме збирався на розшук будь-якого пінчера, коли подзвонила якась молода дама і побажала говорити з надпоручником Лукашем. Біля неї стояли дві важкі дорожні валізи, і Швейк встиг ще помітити каптур носильника, який вже йшов сходами вниз.
- Нема вдома, - твердо сказав Швейк. Але молода дама була вже в передпокої і категорично наказала: - Внесіть валізи у кімнату.
- Без дозволу пана надпоручника і пальцем не ворухну, - сказав Швейк, - пан надпоручник заборонив без його дозволу будь-що робити.
- Ви здуріли! - вигукнула молода пані. - Я приїхала до пана надпоручника в гості.
- Про ніяке їхання в гості я нічого не знаю, - відповів Швейк. - Пан надпоручник зараз на службі, повернеться аж вночі, а я отримав наказ дістати пінчера. Про жодні валізи і про жодну даму мені нічого невідомо. Тепер я замикаю квартиру, і тому дуже прошу вас, пані, аби ви ласкаво ушилися. Мені ніхто про таке і словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирі чужу особу, яку вперше бачу. На нашій вулиці у кондитера Бєльчицького залишили в хаті одного мацапуру, а він відчинив шафу із речами і дряпонув. Я, боронь Боже, про вас нічого поганого не думаю, - продовжував Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилася і плаче, - ви ж, певно, самі розумієте, залишатися тут вам не можна. Я доглядаю квартиру. А хто відповідає тут за кожну дрібницю? Я! Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо поки я не дістану наказу від пана надпоручника - і рідного брата не знаю. Мені дійсно прикро так розмовляти з вами, але в армії мусить бути порядок.
Тим часом молода дама трохи отямилась, витягла з торбинки візитну картку, написала кілька рядків олівцем, вклала в гарненький конвертик і боязко сказала:
- Віднесіть це пану надпоручникові, а я тим часом почекаю тут на відповідь. Ось вам п’ять крон за труд.
- З цього дива не буде пива, - відповів Швейк, ображений впертістю несподіваної гості. - Сховайте собі тих п’ять крон. Ось я кладу їх на крісло, а якщо вже так хочете, ходімо разом до казарми, почекаєте там, я це ваше писаннячко віддам і принесу відповідь, але тут вам чекати аж ніяк не можна.
Сказавши це, він втягнув валізи до передпокою і, видзвонюючи ключами, наче якийсь замковий ключар, значуще сказав, ідучи до дверей:
- Замикаємо!…
Молода дама, зрозумівши безнадійність ситуації, вийшла в коридор. Швейк замкнув двері і пішов попереду. Гостя дріботіла за ним, як песик, і наздогнала його аж біля тютюнової крамниці, куди Швейк зайшов купити цигарок.
Далі вона вже йшла поруч, намагаючись зав’язати розмову.
- Ви це направду віддасте?
- Коли сказав, що віддам, то віддам. - І знайдете пана надпоручника?
- Не знаю.
Вони знову йшли мовчки поруч. Аж трохи згодом супутниця Швейка знову почала говорити.
- То ви гадаєте, що можете і не знайти пана надпоручника?
- Ні, не гадаю.
- А де, на вашу думку, він міг би бути?
- Не знаю.
На якийсь час розмова урвалася, аж поки її не відновило питання молодої дами:
- Ви листа не загубили?
- Поки що не загубив.
- Так ви його все-таки віддасте панові надпоручнику?
