знайди книгу для душі...
Він збирався виректи ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.
Кинувши страшний нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив вояка і кивнув Швейкові, аби той ішов з ним до кімнати.
Очі надпоручника метали страшні блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до мордобою.
«Насамперед треба йому пару разів затопити в пику, - думав надпоручник, - потім пущу йому юшку з носа, відірву вуха, а далі - побачимо».
А навпроти нього сяяла щиро і добросердечно пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви втратили кицьку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але у сусідній. Такої чемної і гарної ангорської кицьки вже не знайдете.
«Що мені з ним зробити? - майнуло в голові надпоручника. - Боже ти мій, яка у нього ідіотська міна».
А добросердечні, невинні Швейкові очі зоріли м’яко і ніжно, поєднуючи водночас вираз цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, в порядку і нічого не трапилося, а якщо й трапилося, то це також в порядку. Адже мусить щось діятися.
Надпоручник Лукаш, як ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це планував спочатку, не вдарив. Замахнув кулаком перед його носом і заверещав:
- Ви, Швейку, вкрали пса!
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про жоден такий випадок за останній час не знаю і дозволяю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз кинулося в очі, що ви повернулися без собаки, значить, щось трапилося. Це справді, як-то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.
- Швейку, тварюко, іродове кодло. Заткніть писок. Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки і вмієте прикладами сипати, але я вам кажу - ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові. Коли ми випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ. Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я його не крав.
- А ви знали, що це крадений собака?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знав, що цей собака крадений.
- Господи Боже, Швейку! Я вас застрілю, ви ж худоба, ні, ви тварюка, ви віл. Смердюху ви нещасний. Невже ж ви аж такий ідіот?
- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, аж такий.
- Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?
- Щоб вас порадувати, пане оберлейтенанте.
І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.
Той звалився у крісло і застогнав:
- За що мене Бог скарав такою худобою?
У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, і в нього було таке враження, ніби він не тільки не має сили заїхати Швейкові у вухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка за «Богемією» і «Таґблаттом» і наказав Швейкові прочитати оголошення полковника про вкраденого пса.
Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці оголошень. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:
- Є воно там, є, пане оберлейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й дає нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода - велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. В Кошіржах був один такий на прізвище Божетєх. Він тільки з цього й жив. Бувало вкраде пса, а потім шукає в оголошеннях, у кого який пес загубився, прочитав - і гайда туди. Одного разу вкрав гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав оголошення, він сам ризикнув дати оголошення в газету. На оголошення розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан і заявив, що це його пес, він його, мовляв, загубив, і думав, вже даремно його шукати. Втратив, каже, віру в людську чесність. Але тепер бачить, все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, аби винагороджувати чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Милий Божетєх вхопив цього чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати оголошення. Ліпше вже пса продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…