Слава ЗСУ!

- Ідіть, Швейку, спати, - наказав надпоручник. - Ви здатні теревені розводити аж до ранку. - І теж пішов лягти, а вночі йому приснилося, буцімто Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а спадкоємець цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти. Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпанцями. У сні його переслідував жахливий кошмар, а він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбурхав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова пика з питанням, коли збудити пана надпоручника.

Надпоручник тільки застогнав:

- Геть, худобо, це жах! Справжній жах!

Коли надпоручник піднявся, Швейк приніс йому сніданок, зовсім приголомшивши своїм новим запитанням:

- Насмілююсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?

- Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, - сказав, зітхнувши, надпоручник. - Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого колосального ідіота. Погляньте на себе в люстро! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Ви найбільш ідіотичний витвір примхливої природи, який мені доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтеся?

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не подобаюся. Я ж у цьому люстрі маю якусь шпичасту голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека* було опукле дзеркало, ото була комедія: хто б не глянув на себе у те дзеркало, його блювати поривало. Морда - набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одним словом - хвігура. Йшов раз повз нього заступник намісника, поглянув на себе, і зараз же це люстро мусили зняти.

Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість того, щоб займатися Швейком, краще зайнятися кавою з молоком.

Швейк товкся вже на кухні, і до поручника Лукаша долинав його спів:

Марширує Греневіль*, Шабель дзенькіт звідусіль, Біля брами Прашної* Ллють дівчата сльози.

Потім знову з кухні полинув спів:

Ми вояки, рать багата, Скрізь кохають нас дівчата, Гроші знайдуться на все, Нам усюди хороше!

«Тобі напевно усюди хороше, голото», - подумав надпоручник і сплюнув.

У двері просунулася Швейкова голова:

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за вами прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. - І конфіденціально додав: - Це, певно, через ту песятину.

- Я вже чув, - сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.

Він вимовив це таким пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.

Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.

- Два роки тому, пане надпоручнику, - сказав полковник, - ви бажали перейти в Будейовіце до 91-го полку. Ви знаєте, де Будейовіце? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа або щось подібне. Щодо міста, то воно, так би мовити, дуже привабливе і, якщо не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, побудований над водою. Так. А втім, це до справи не належить. Ми там провадили маневри.

Полковник замовк і, дивлячись в каламар, швидко перейшов на іншу тему:

- Цей мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Ану, гляньмо, в каламар влізла муха. Це дивно, що і взимку в каламар падають мухи. Що це за порядок?

«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!», - подумав надпоручник.

Полковник встав і пройшовся кілька разів по канцелярії.

- Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитися. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до 91-го полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в 91-му полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Ґарантую вам чесним словом: до трьох днів ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовіцах, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які…

І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинник і промовив:

- Вже пів на одинадцяту. Крайня пора приймати полковий рапорт.

На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли вийшов з канцелярії. Лукаш попрямував до школи волонтерів. Там він сповістив, що найближчими днями відправляється на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці*.