Слава ЗСУ!

Післяслово до першої частини «У тилу»

Закінчуючи перший том книжки «Пригоди бравого вояки Швейка» («В тилу»), повідомляю, що незабаром один за одним вийдуть ще два томи: «На фронті» і «В полоні». І в цих дальших томах вояки і населення також будуть говорити і поводити себе, як вони дійсно говорять і поводяться.

Життя - це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як вміє. Майстер церемонії доктор Ґут* говорить інакше, ніж шинкар Палівець «Під чашею». А цей роман ні підручник салонних манер, ні науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.

Якщо треба вжити якогось сильнішого слова, яке дійсно було сказане, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або заміняти їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути і в парламентах. Зовсім справедливо було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинота або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.

Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: «Висякався і витер носа». Це, мовляв, суперечить всьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.

Це лише невеликий зразок того, які йолопи родяться під сонцем.

Люди, яких виводять з рівноваги міцні слова, це боягузи, бо дійсне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди - є найбільш шкідливими в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.

Такі люди прилюдно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по публічних вбиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.

Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохіть зафіксував, як люди дійсно говорять.

Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, аби він говорив так делікатно, як пані Лаудова*, доктор Ґут, пані Ольга Фастрова* і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.

* * *

Користуючись цією нагодою, звертаю увагу, що шинкар Палівець живе. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився таким, як і був тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца Йосифа.

Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять перших номерів, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.

Щиро радів, що я про нього написав і при тому змалював як відомого грубіяна.

- Мене вже ніхто не переробить, - сказав він мені, - я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця моїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного вола. Я тепер прославився.

Його самоповага почала зростати. Його ж слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якщо б я, передаючи його мову вірно і точно, звернув увагу, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б зовсім образив цю добру людину.

Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до бізантинізму. Він носив у крові цю неповагу до цісаря і до делікатних слів.

* * *

Живе також і Отто Кац. Цей портрет дійсно відтворив фігуру фельдкурата. Після перевороту він залишив свою професію, залишив фельдкуратство і зараз працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарби в Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною.