Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Пригоди бравого вояки Швейка Том 1

У горщику з картоплею забулькотіла вода. Після короткої паузи старий вівчар пророче сказав:

- А цієї війни наш найясніший татуньо не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель зі Страконіц, не схотів коронуватися на короля чеського*. Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуйся свого слова.

- Хтозна, - зауважив волоцюга, - може, він це якось тепер змайструє.

- Тепер, голубе, усім і кожному на це начхати, - роздратовано промовив вівчар. - Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони цабанять. По війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а у князів маєтки відбиратимуть. Вже якогось там Коржінека за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.

- Та воно і раніше так було, - відізвався волоцюга, - пам’ятаю, тут на Кладненщині був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони, кажуть, можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати оту свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у цілій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу якось чухраю собі від Лан, тишком-нишком поза деревами та все глухим лісом. Ані хріна це мені не допомогло. Не доцупав і до тієї лісничівки, куди я пробирався, як по дорозі мене злапали і привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією песятиною зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався доверху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягнула мене на землю, наступила на мене лапищами і почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягнули, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, йти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Та за півгодини ті два вовчури були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер з жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив цілих два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину і в Кладненську округу більше носа не потикав, її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої експерименти. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить десь вовчура, то там уже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.

Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску квасне овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.

- В Ліпніцах* на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост мусить бути десь на видноті - на площі або на іншому такому місці, в усякому разі не на глухій вуличці. Беру я крайні доми, один за одним, і не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері і даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте бідному подорожньому». І тут, - Господи Боже ти мій, - ноги мої підломилися. Та це ж був жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а з-за столу на мене зирить сам найясніший. Не встиг я ще й слова бовкнути, як вже скочив на мене вахмістр і тут же у дверях так заїхав мені по галамазі, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кийжліцах. Ось вам таке жандармське право…

Всі троє добре наїлися і скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій світлиці.

Вночі Швейк потихеньку одягнувся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк у його білому світлі прямував на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовіц».

Коли він вийшов з лісу, праворуч замайоріло якесь місто.

Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто. Це були Водняни. Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало його на засніжених гірських схилах над Протівіном.

- Тільки вперед, - вирік бравий вояка Швейк. - Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовіц.

Попередня
-= 93 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!