Слава ЗСУ!

Ось там вони і сховаються.

- Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, - запропонували вони Швейкові, - можеш іти з нами. Викашляйся на свого оберлейтенанта.

- Це не так легко, - відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.

Коли він вранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було.

Хтось, мабуть, драгун, поклав біля ніг Швейка окраєць хліба на дорогу.

Швейк почимчикував лісами і біля Штєкна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його, як доброго друга, ковтком горілки.

- В цьому не ходи, - повчав він Швейка, - бо через військову уніформу не важко у добру халазію вскочити. Тепер всюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому вигляді не зможеш. Жандарми за нами вже не так нющать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, - повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про 91-й полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.

- Куди націлився? - за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки і пішли, поволі обминаючи села.

- До Будейовіц.

- Бійся Бога! - жахнувся волоцюга. - Там же тебе в цю ж мить запакують. І місця не зогрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати себе за криволапого. Але не бійся, підемо на Страконіце, Волинь, Дуб, і хай хоч сам дідько на нас заповізьметься, ми те дрантя поцупимо. Там навколо Страконіц ще досить недоумкуватих і чесних людей, які, трапляється, на ніч не зачиняють дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки - і ось в тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Військова шинель стара?

- Стара…

- Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять в шинелях. Тобі потрібні ще штани і маринарка. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани і мундир можна буде продати жидові Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі і перепродує їх по селах. Сьогодні і почалапаємо у Страконіце, - розвивав він далі свій план. - Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні*. Там живе один мій знайомий вівчар, також немолодий дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Страконіце і поцупимо десь на околиці той цивільний одяг.

У кошарі Швейк застав приємного дідуся, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й говорив до нього, як до Швейка: хлопче.

- Тож бо й є, хлопці, - мовив дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася нелуплена картопля, - тоді мій дідусь так, оце як твій вояка, теж здезентирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з дупи аж клапті летіли, і ще йому як не говори, похвортунило. А ось син Яреша*, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка з Ражіц за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили 600 ударів палицями. Та смерть впору навинулася і визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? - зі сльозами на очах звернувся він до Швейка.

- Після мобілізації, коли нас відвели до казарми, - відповів Швейк, розуміючи, що вояка в уніформі мусить виправдати довір’я старого вівчара.

- Ти переліз через мур чи що? - з цікавістю спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.

- Інакше не можна було, дідусю.

- А варта була сильна і стріляла?

- Так, дідусю.

- А куди тепер мандруєш?

- Та в нього розуму, як кіт наплакав, - відповів за Швейка волоцюга. - Йому ж ґвалт до Будейовіц захотілося. Знаєш, молоде - дурне, саме лізе чортові у зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Потягнемо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так проклигаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, що всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, до рахунка не стане. Всіх переб’ють.

- То ти думаєш, - спитав вівчар, - що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни. Наполіонська, потім, як нам розповідали, шведські війни, семилітні війни, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь Бог вже не міг дивитися, як все це кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вже і її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а в останні роки тільки і подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож Господь на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знову лободу варити, як то було за наполіонської війни, одразу ж за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, аж не знають, як їм ще навісніти. Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркун смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь Бог ще натре йому тою бздиною пику.