Слава ЗСУ!

- Вже йду, мельдую послушно, пане оберлейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка зі собою, дивлячись на нього якимось чудернацьким поглядом.

У надпоручника Лукаша під час доповіді капітана Заґнера, яка завершилася такою невдачею, проявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось спеціальних розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане оберлейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паротяга, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з амуніцією, Лукаш з ходу запитав:

- Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по 20 гелерів, і за кожну гуску стільки ж.

- Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, - перервав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна безперечно залишитися в таємниці від Швейка, аби тому гультяєві і в носі не попахло, про що йдеться.

- Ви знаєте Ґанґгофера?

- А що він за цяця? - чемно запитав Швейк.

- Це німецький письменник, ви, бевзю, - відповів надпоручник Лукаш.

- Їй-бо, пане оберлейтенанте, - сказав Швейк з виразом мученика, - я з жодними німецькими письменниками особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Ладіслава Гаєка з Домажліц. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького сірка за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі аж реготалися. А той Гаєк ридав і платив за всіх присутніх. І ми мусили йому приспівувати:

Домажлицька брама Дуже гарна стала. Хто цю браму малював, Той дівчаток пригортав, Та його давно немає, Вже в землі відпочиває.

- Ви, Швейку, не в театрі. Верещить, як оперний співак, - злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. - Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ґанґгофер. Так що ж, власне, сталося з тими книжками? - вибухнув люттю надпоручник.

- З тими, що я приніс з полкової канцелярії до батальйону? - замислено спитав Швейк. - Їх дійсно написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане оберлейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму безпосередньо з полкової канцелярії. Вони, видно, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в кантині, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небудь. І вони там, як вам кажу, пане оберлейтенанте, сиділи, сиділи і пили. По телефону ніде - ні там, ні в інших маршових ротах не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки і на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А оскільки я, пане оберлейтенанте, знаю, що на війні треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу і віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, ледь-ледь я його доволік до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки проглянув. І ось тоді у мене зродилася своя думка. Рахунковий фельдфебель з полкової канцелярії мені казав, нібито згідно з телефонограмою до полку в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, який саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так щиро не сміявся, як тоді, бо в житті я перечитав уже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторив: «Ось тут перші томи, а тут другі. Який том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони трохи не в собі, бо коли читати книгу спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. А до того ж ще такий роман, який я приніс, про «Die Sunden der Vater». Я, можна сказати, вмію і по-німецьки. Потім я у вас питав, пане оберлейтенанте, по телефону, коли ви повернулися з казино, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читаються тепер книги у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яне теля, якщо не знаю, що в отченаші спочатку іде «отче наш», а потім «амінь».