Слава ЗСУ!

Дощ уже перестав був падати і від сходу заповідалася рожева, ясна днина. Було ще темно, але листочки на деревах нагло зашуміли, вітаючи ранок. Щойно тоді сон зморив і Швейка, але він таки не дався. Побачивши одну, непогаслу ще ватру, зняв з себе мундир, сорочку і підштанці і став це все сушити над вогнем. За його прикладом пішов один вояк, що якраз повернувся був з варти. Оба стояли напівголі і скидалися на якихось лісових чортів або чарівників. Вимахували сорочками і підштанцями, щоб таким чином ще більше роздмухати вогонь. При цьому вартівник прибалакував:

- Це найкращий спосіб на воші, колєґо. Вони розпаряться, повилазять і таким чином попадають в огонь. А гниди потріскають. Якщо сьогодні рушимо дальше вперед, то наші колєґи матимуть вошей як маку, бо як чоловік змокне, а відтак в марші загріється, то воші множаться, як холєра. А все з бруду! Та ціла війна - то одно свинство і нехарство. Гей, гей, коли б я тепер був дома, то клепав би тепер косу і йшов би на луг. Сінце, брате, найкраще шморгати по нічнім дощику, або по росі. Тоді коса бере, мов бритва. Такий ранок є дуже гарний. У фляшчинці маєш трохи тієї оковитки, потягнеш раз і другий, а тоді коса косить і косить… і косить, здається тоді, що сама кладе траву. А тепер що? Замість косити - лупимо воші й самі йдемо на ворожі позиції, щоб нас облупили. Скажи, брате, пощо взагалі та війна? Та глупа, нелюдська війна?

- Пощо та війна? - спитав Швейк, чухаючись під пахвою. - А яким іншим способом, колєґо, боронитимеш найяснішого пана і його родину?

- Ех, ех, ех, - стогнав вояк, - ось тут найбільше кусають. Поглянь, аж червоне тіло, так скубуть…

Вранці вояки милися в калабаньках дощівки і заходилися варити каву. Аж раптом надскакує на спіненім коні гінець і передає капітанові Заґнерові якісь папери. Капітан Заґнер перечитав папери, поговорив щось зі старшинами і за хвилину вже гриміло:

- Алярм! Алярм!

- Герґот! - кричали підстаршини. - Лайдаки, берете на плечі торністри, чи ні? Кваптеся, оферми останні, бо на нас валять вже москалі. Перевісити кріси!

Батальйон станув у лави і замість вранішньої молитви чути було вигуки прокльонів.

- Подуріли, чи що, - нарікали деякі вояки. Навіть не дадуть зварити тієї нещасної чорної юшки?… Хлопці, поставмо ще їдунки на вогонь, може ще завариться.

- Ворог ніколи не є так близько, щоб я не міг собі ще зварити ґуляшевої консерви, - сказав якийсь моторний жартун.

Вислали знов передню стежу, а на «шпіцу» визначили кількох вояків з кадетом Біґлером на чолі. Батальйон знов витягнувся у довгий ланц. Частина посувалася вперед, але більше вправо, ніж дотепер.

На краю лісу частина стрінулася з самоходом, в якому їхав старшина ґенерального штабу. Він здержав батальйон, прикликав до себе старшин, щось розмовляв з ними і з великим невдоволенням водив пальцем по мапі ґенерального штабу.

Помітили це вояки і серед них відізвався придушений голос:

- Ого, ми певно знов зблудили. Дивіться, хлопці, як той наших «пуцує» за якусь дурницю.

- А хто зна, що в тім є, - сказав інший вояк. - Чули ви сьогодні стріли? Чейже від ранку не гукнув ні один стріл.

- А може вже підписали мир і той панок показує куди маємо йти до залізничного двірця, щоб вертатися домів, - сказав якийсь старший, боязкий вояк…

В тій хвилині зверещав капітан Заґнер:

- Напрям за мною! Ходом руш!

Передню стежу і «шпіцу» стягнули тим часом назад і цілий батальйон серед могильної тиші марширував дві години крізь непевний і таємний ліс. Згодом ліс ставав щораз рідший і небаром батальйон вийшов на шлях, обсаджений обабіч високими тополями. Кадет Біґлер знов висунувся наперед як «шпіца».

Після короткого відпочинку частина йшла далі вперед дуже жвавим кроком, начебто хотіла перегнати неприятеля. Вояки знов дійшли до якогось зруба, через який капітан Заґнер провадив свого коня за уздечку. Нагло одною ногою застряг у щось м’яке. Був це знак, що перед хвилею мусила сюди переходити, або тут бівакувати якась військова частина.

На обличчях вояків появилася усмішка, зате старшини похнюпилися. Хто тут був? Москалі, чи наші? Збагнути цю тайну нюхом - було немислиме. В тій купці, що її капітан Заґнер розчавив чоботом, було кілька кісточок з черешень, якась полова, шкірка з ковбаси і кілька зерен гороху. Чи те «щось» було австрійське, чи російське? Могло бути так добре одно, як і друге.

Старшини мовчки споглядали на те щось, а оберлейтенант Лукаш висказав такий здогад:

- Може, це слід нашої передньої стежі? Але як на неї, було б цього трохи забагато.

Лейтенант Дуб заперечив: