Слава ЗСУ!

Як мня в сині штани вбрали, Ще й карабін важкий дали, Кажуть спати на штрозаку З головою на рюкзаку… До схід сонця кажуть встати, Ґвер і мундур пуцувати, А я все те лиш партачу, За тобою, мила, плачу…

Вояцька пісня Швейка гомоніла серед густої стрілянини, а співак додавав строфу за строфою, аж дійшов до того місця, де вояк дорікає дівчині, що заходила до касарні і через те втратила віночок. Вкінці Швейк замовк. Недалеко від себе почув якийсь людський стогін. Швейк пішов туди, звідкіля доходив голос і за маґазином знайшов молоденького вояка, що спираючись на руках, ліз на череві в сторону Швейка. Вояк мав у підштанцях повно застиглої крови. Йойкаючи, підлазив до Швейка серед великого болю, мов кіт з нарушеним хребтом. Побачивши Швейка, зложив руки, мов до молитви і заговорив до нього:

- Рятуйте, рятуйте мене, благаю вас!…

- А тобі що зробили, сарако? - спитав співчутливо Швейк.

Став оглядати вояка і ствердив, що він має перестрілені обі литки. Підніс його обережно і заніс до маґазину. Там стягнув з нього чоботи, розпоров штани, а відтак приніс з недалекої криниці води і обмив воякові рани. Воячина при цих Швейкових заходах тільки йойкав і стогнав. Швейк наклав йому сякий такий бандаж і сказав весело:

- Ну, ну, не пхенькай, нічого тобі, камрате, не станеться. Будеш жити до самої смерти. Куля перейшла, здається, через литки, але не зачепила костей.

- А, щоб на них пошесть! - стогнав воячина, проклинаючи москалів. - Ох, мої ноги, мої ноги…! - Вояк аж заплакав з люти і з болю.

- Не реви, не реви так, мов пастух, - втихомирював Швейк раненого. - Радше затисни зуби і спробуй заснути, то це принесе тобі полегшу. Зрештою, як будеш кричати, то готове ще бути нове нещастя. Можуть розпочати наново стрілянину. Але зажди, я перенесу тебе до тієї ями від ґранати, бо тут може впасти на тебе кусень муру. А тоді може з тобою бути амінь. А сам скочу, щоб роздобути дещо з харчів.

Переніс раненого вояка до ями і пішов на двірець. В канцелярії двірця не було нічого, тільки розбитий телефонічний апарат, але в пивниці знайшов Швейк кіш з великим плетеним бутлем. Баґнетом вилупав корок і понюхав, що криється в бутлі. Аж крикнув з радости:

- Герґот! Та це ж вино! Бігме вино! А воно як тут втрималося? Це справді щасливий трафунок.

Швейк налляв цілу їдунку вина і став пробувати його смак. За першим ковтком аж облизався. Вино було знамените. Приклав їдунку до губ і за хвилю випив вино до краплини.

- Тож то винце, винце, брате милий! Господь, видно, пам’ятає про нас. Але пити багацько вина натще, здається, не добре. Вперед добре було б дещо перегризти.

Виніс бутель з пивниці перед двірець, а відтак поліз до маґазину на розшуки. В маґазині було пусто, тільки в однім куті стояли якісь обсмалені скриньки. Швейк підійшов до тих скриньок, підважив баґнетом дощинку і занімів: у скриньці лежали російські м’ясні консерви. Швейк став негайно виймати їх і в плащі виносити перед двірець, де вже стояв бутель з вином. Відтак пішов до раненого, забрав наплічник і став у ньому зносити консерви до ями.

Ранений молодий камрат був увесь пообкладуваний коробками консерв, а коли Швейк притаскав останню посилку цих несподіваних скарбів, сказав з задоволенням до раненого:

- Ну, Богу дякувати. Назносив я тут харчів чимало, можемо тут навіть видержати облогу, москалі можуть нас поцілувати десь…

Відчинив кілька бляшанок і пішов з ними знов на двірець, де ще тлів вогонь. Загрів консерви і повернувся з ними до раненого. Сам став жадібно їсти м’ясиво і припрошувати до нього нещасного камрата.

- Їдж, хлопче! Москалі мають консерви, мов курятину. Аж шкода для них таких консерв. Повинні їх нам віддати добровільно.

Оба вояки стали харчувати з великим завзяттям, запиваючи консерви вином. Вино розгрівало кишки, а в душі викликало радість і надію. Від часу до часу ще вибухали ґранати і шрапнелі, але воякам здавалося, що це тільки музика грає в дні іменин найяснішого пана… Вже смеркалося, як Швейк весело підспівував:

На дворі вже північ била, Як мене пестила мила, І шептала: мій медочку, Ходім трохи до садочку!… А я кажу: добре, кицю, - Нарвем квітів там китицю, Сядемо під кущ калини Й дожидатимемо днини. Рахуватимеш листочки, Чи поверну за три рочки, Бо йду завтра воювати, Мусиш мене вижидати. Ой, три рочки забагато Бо що скажуть мати й тато, Що так довга є розлука,