Слава ЗСУ!

У стрілецьких ровах

Війна на східному фронті переходила поволі у війну типово позиційну, бодай під осінь і зиму. Позиційна війна була таким воєнним страхіттям, якого не передбачив ніякий ґенеральний штаб, ніякий воєнний ґеній.

Люди влазили глибоко в землю, так як їхні давні предки - печерні люди і поволі, але постійно перетворювалися на тварин. Урядово це називалося: позиційна війна.

Тому, коли до 91-го полку надійшла маршкомпанія, для заповнення дір в окремих компаніях, ніхто не дивувався, що одного пополудня заповіли перегляд мундирів і крісів. Кріси перевіряв оберлейтенант Лукаш тільки поверхово, запитуючи вояків:

- Набитий? Чи замок ще функціонує? Ну, то гаразд.

В інших компаніях не йшла справа так гладко. Там старшини верещали:

- І це має бути вичищений кріс? Мати Божа! Ти морська мавпо! Я тобі так випуцую кріс, що тобі око вилізе! Ти мамин сину! Ти офермо! Два тижні лежить тут, як стерво, і жере цісарський хліб, а кріс невичищений! Я тебе навчу! Як кріс зіпсується, то заплатиш за нього, драбе один!

Полковник Шредер наказав вправлятися і повторювати з вояками муштру. Лукаш виконував цей наказ таким способом, що перед полуднем казав воякам йти за село в поле, а пополудні мали шаржі тримати з вояками школу. Також ця школа не була у Лукаша дуже гостра, бо більше в тій школі оповідали шаржі масних анекдотів, ніж вчили всяких реґулямінів. Тільки один кадет Біґлер виконував свої обов’язки дуже совісно і переводив школу, мов за мирного часу в касарні.

Приловив його одного разу на такій дуже совісній школі оберлейтенант Лукаш. Біґлер переводив вправи в салютуванні і постійно поправляв рухи вояків. При тім дуже сердився і прозивав своїх нещасних вусатих і завошивлених учнів.

- От ідіот! От скінчений ідіот, - подумав оберлейтенант Лукаш. - Завтра каналія може впасти трупом, а сьогодні журиться тим, щоб «малий палець руки вояка був при салютуванні на рівній лінії з оком». А то півголовок! Господи! І кому ці всі блазенства тепер потрібні?

Одного разу поділився цією думкою навіть зі Швейком. На це Швейк відповів:

- Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що цілий світ і ціле життя - це один великий дім вар’ятів. Так вже мусить бути, щоб людиська мали якесь заняття…

Незабаром прийшов наказ, що батальйон має вирушити на позиції, щоб замінити якийсь відділ польського війська й оберлейтенантові Лукашеві зробилося легше на душі. Бодай надходила якась зміна, може й на краще?… Може прийде якась остаточна розв’язка?

Перегляд батальйону відбувся швидко і впала команда:

- Батальйон, ходом руш!

І батальйон рушив. Перед вечором дійшов до села Теофанівки, за котрим вже лежав фронт. Наказали короткий відпочинок, а старшини зібралися негайно на нараду в штабі того полку, який мав батальйон замінити. До вояків вислали провідника, щоб не блудили і не влізли в руки противникові.

Провідник повчав вояків:

- Глядіть лиш, марширувати тихо, бо дорога, якою підемо, є під ворожою обсервацією й обстрілом. Вистане, щоб ворог зачув якийсь хоч би малий шерех, то пішле нам миттю кілька ґранат. Щодо мене, то не думаю заради вашого товариства дати забитися. Не бачу в тім ніякої приємности.

Не було ради. Папіроски і люльки погасли, вояки притримували польові лопатки, щоб не дзенькали об кріси і наче духи чалапали в чисте поле за село. Увійшли до широкого рова і підходили до горбка. Широкий рів розчімхувався на кілька вужчих ровів, а старшина, що вів батальйон, порозділював компанії до поодиноких ровів, а сам з одною компанією пішов середнім ровом. На горбку рови кінчалися, а почалися вже фронтові, позиційні стрілецькі закопи. З цих закопів почали мовчки вилазити, мов тіні, вояки зміненої частини. На їх місце впихав старшина вояків з батальйону Лукаша. Поштовхуючи вояків, старшина говорив: