Слава ЗСУ!

* * *

Наступний день був найщасливішим днем у житті Швейка.

Коли щасливий Швейк повернувся того дня з Підгорець, оповідав про своє щастя з захопленням:

- Роздягнули мене там, дорогі колєґи, до нага і пустили на мене холодний душ. Потім завели нас до санітарного стрижія і він обстриг і обголив кожного де тільки міг, щоб, мовляв не множилися на тілі воші. Відтак я мусив віддати мундир до якоїсь такої гейби вудильні. Я забув витягнути з кишені плаща пояс і він усмажився мені в тій вудильні на шкварки. По висмаженні кидали нам ті лахи на голови, а ми їх ловили й одягалися.

По мій плащ витягнув був пазурі якийсь босняк, отже я мусив йому дати по зубах.

Відтак прийшов якийсь лейтенантик і читав нам, хто має бути представлений найяснішому панові. Далі відлучили нас від тих, які ще мали воші і повели на траву за село.

Потім виставили там польовий вівтар і прийшла музика. Фельдкурат відправив богослуження, а коли якраз мала впасти команда: «до молитви!», появився на площі пан наслідник престолу, цебто, вважаєте, той, що має бути цісарем.

Я зміркував як стій, що з нього буде несогірший цісар і можу його кожному з чистим сумлінням пораяти. Впав мені в око відразу. Якийсь такий миленький і добряга. А коли підійшов до мене, то став мені ще більш симпатичний, бо від нього потягнуло дуже приємним запахом сливовиці і руму. То розумію, що своя людина. П’є рум, так як кожний з нас. Розуміється, що може трохи кращий, але годі, кожний цісарем не може бути.

Якийсь пан капітан читав відтак зі списку, що хто з нас зробив цікавого на полі бою і говорив, що на війні перемагає той, хто має сильніші нерви. Далі видав команду:

- Вправо глянь! - і ми стали приглядатися наслідникові престолу, як він припинає медалі. Один лейтенант держав ті медалі на порцеляновій салятерці, а найясніший пан наслідник престолу брав одну медалю по другій і причіпляв воякам на груди.

Підходить пан наслідник престолу до мене… Я підкидаю вгору голову і салютую. Він пришпилює мені медалю, але я чую, що його рука дрижить. Два рази таки добре шпигнув мене в тіло. Я ледве стримався, щоб не крикнути. Я гляджу йому гостро в очі, а він так само мені. Тоді він до мене каже:

- Спочинь! Чи я вас, вояче, десь уже не бачив? Чи були ви може в Брандисі? Було це при інспекції кілька тижнів тому…

- Мельдую послушно, що в Брандисі я не був, але одного разу довелося мені їхати до Молодої Болеслави по анґорського кота до одного пана Свободи. Той пан Свобода…

Не докінчив я ще казати про того пана Свободу, а найясніший пан наслідник тільки витріщив на мене очі, подав мені руку і сказав:

- Ґратулюю вам за відзнаки!

По тих словах підійшов до чергового вояка… І так обійшов нас усіх. То була парада, кажу вам, камрати. А тепер, ходіть, хлопці, до мене і понюхайте мою руку, котру стискав найясніший наслідник престолу. Беріть, нюхайте, щоб не казали, що я може скупий, чи нещирий…

Після тієї паради ми обідали разом зі старшинами. Якийсь полковник сидів перший, а кадет, що повів нас на той обід, поучував і грозив нам усім воякам:

- Вояки! Герої! Будете обідати разом з панами старшинами. Памятайте, що носите медалі і що війна поробила з вас людей. Тому не поводьтеся при обіді, мов свині. Страви подаватимуть на полумисках насамперед вам. Не гадайте собі, що мусите самі те все ликнути. Ні, голубчики! Треба взяти тільки трошки, бо відтак братимуть з полумиска ще панове старшини. Це собі добре в пам’яті закарбуйте. Ви є герої, а героям не слід багацько їсти. Не забувайте, що ви є гістьми пана наслідника престолу, отже при столі не галасуйте, не мляскайте язиками, не цмакайте, мов поросята, і не штовхайте себе взаємно ліктями. Також в питті будьте скромні. Героям, властиво, навіть не ялося пити взагалі. Прийняття у пана наслідника престолу - це не хрестини або поминки у вас вдома. А тепер на честь престолонаслідника: Гурра! гурра! гурра!

Крикнули ми те «гурра» і кадет посадив нас довкола столу.

При тім дальше нас остерігав:

- Пан полковник, - каже, - буде на вас глядіти і як помітить, що хто з вас забагато їсть, то покарає прив’язанням до стовпа.

Кельнери принесли нам тарілки, ножі і виделки. Насамперед дали нам зупу. Ми вихлептали її дуже швидко, бо хіба пани старшини не могли проти цього нічого мати. Це не було з полумиска. Кадет ходив коло нас і щось невдоволено бурмотів під носом.

Стали відтак приносити на полумисках вепрову печеню, але дуже малі пайки. Пан полковник припрошував нас, щоб ми брали більше, ніж по одному кусникові, але знов кадет грізно моргав на нас очима, щоби ми не брали. І чорт лисий знав, кого слухати?! Я подумав собі, що може полковник умисне тільки пробує нас, щоби відтак покарати прив’язанням. Але апетит переміг мене і я стягнув собі з полумиска три куски печені. Все одно, думаю. Така оказія вдруге не легко трапиться. А той песик кадет копає мене ззаду в ногу. Я встаю і кажу до кадета: