Слава ЗСУ!

Вірною земля здавалась, Віру я в душі леліяв, А в очах любов палала. Та за мить я взнав, що, власне, Вся земля це зрада всяка - Віра і любов погасли - Я проснувся і заплакав.

Потім підвівся, підійшов до столу фельдфебеля-рахівника Ванєка і написав на шматку паперу великими літерами:

«Цим уклінно прохаю підвищити мене в чині і призначити батальйонним сурмачем.

Телеграфіст Ходоунський».

* * *

Капітан Заґнер розмовляв з рахунковим фельдфебелем Ванєком дуже коротко. Він лише звернув його увагу на те, що батальйонний історик волонтер Марек тимчасово перебуватиме в одному вагоні із Швейком.

- Можу вам лише сказати, щo цей Марек, теє, як його, трохи підозрілий, «рolitisch verdachtig». Боже мій! Зараз у цьому немає нічого дивного: про кого так не говорять. Але це тільки здогадки. Думаю, ви мене розумієте? Я вас тільки попереджаю, коли б він почав там щось таке… ну, ви мене розумієте, одразу ж його перепиніть, аби я не мав якихось неприємностей. Просто скажете йому, хай припинить базікання, і на тому справа скінчиться. Це не значить, що вам треба бігати з усякими там дрібницями до мене. Поговоріть з ним по-дружньому. Такі товариські зауваження завжди впливають краще, ніж якісь дурні доноси. Одним словом, я не хочу нічого чути, бо… розумієте, такі речі можуть заплямувати увесь батальйон.

Отже, повернувшись до вагона, Ванєк відвів волонтера Марека вбік і сказав йому:

- Чоловіче, ви підозрілий, але це не має значення, тільки не говоріть зайвого в присутності телеграфіста Ходоунського.

Ледве він встиг це сказати, як приперся Ходоунський, упав в обійми фельдфебеля-рахівника і захлипав п’яним голосом, що мало означати спів:

Як настали дні, мов злидні, І як душу жах тривожив, На твоєму серці ріднім Я пролив гарячі сльози. Твої очі заясніли Сяйвом двох зірок чудових, З губ твоїх слова злетіли: - Кинути тебе? Ніколи!

- Ми ніколи одне одного не покинемо, - проквилив Ходоунський. - Тільки-но щось почую по телефону, зараз же скажу вам. Плювати мені на присягу.

Балоун в кутку злякано перехрестився і почав голосно молитися:

- Мати Божа, не відкидай моєї молитви, а милостиво її вислухай. Ради Христа небесного, допоможи мені нещасному, який волає до тебе із живою вірою, твердою надією і гарячою любов’ю в цій долині сліз і скорботи. О, царице небесна! Заступися за мене, аби я до кінця життя свого залишився під Божою опікою, під твоєю охороною.

Благословенна Діва Марія дійсно промовила за нього добре слово, бо за хвилину волонтер витягнув із свого бувалого наплічника кілька коробочок сардинок і кожному дав по одній.

Балоун сміливо відчинив валізку надпоручника Лукаша і поклав туди сардинки, що немов з неба впали.

Однак коли незабаром усі відкрили коробочки і з насолодою почали їсти, на Балоуна знову найшла спокуса, він витягнув із валізки сардинки, відчинив їх і жадібно умилигав.

І ось тут благословенна і найсолодша Діва Марія від нього відвернулася, бо саме коли він допивав з бляшанки олію, перед вагоном з’явився батальйонний ординарець Матушич і загорлав:

- Балоуне, принеси своєму оберлейтенантові сардинки.

- Ну й буде мордобиття, - сказав фельдфебель Ванєк.

- З порожніми руками ти краще туди й не потикайся, - порадив Швейк. - Візьми з собою принаймні хоч п’ять порожніх бляшанок.

- Що ви, власне, зробили, що вас так Бог карає? - запитав волонтер. - На вашому минулому, певно, тяжіє якийсь великий гріх. Чи не вчинили ви святотатства, з’ївши у свого парафіяльного отця шинку з комина? А може, видудлили з його пивниці церковне вино? Чого доброго, ви ще хлопцем лазили по грушки до попівського саду?

Балоун, сповнений безнадійності, журливо махнув рукою. Його несамовитий вигляд змученої людини начебто промовляв: «Коли вже настане кінець моїм стражданням?»

- Ось воно що, - здогадався волонтер, немов почувши зойк нещасного Балоуна. - Ви, друже, втратили зв’язок з Господом Богом. Ви не вмієте вблагати Господа Бога, аби він якнайшвидше забрав вас з цього світу.

А Швейк додав:

- Балоун все ще ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку «материного серця всевишнього Бога», як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли бувало нажлуктається і з п’яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.

Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить Господу Богу, бо скільки він даремне молився, щоб всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.