Слава ЗСУ!

«Якщо ти мене бачиш, вдар сильніше у ґонґи!» — подумав я знеобачка.

У ту ж мить розлягся жахливий, бронзовий клекіт ґонґів.

Я зблід від жаху, але ще більше жахнула мене думка, що Дегіал бачить мою блідість. Я спішно прикрив долонями поблідле обличчя. Але одразу ж спало мені на думку, що Дегіал бачить і те, як я закриваю обличчя долонями. І опустив безсило руки.

Думка, що я для нього видимий, хоча сам його не бачу, наповнила мене і жахом, і гнівом. Мій гнів був такий великий, що прогнав жах.

Везіння вчорашнього дня вселило в мене таку гордість і зарозумілість, що я від учора мав себе за людину незвичайну й могутню, з якою ніхто — навіть Дегіал — зрівнятися не зможе. Тимчасом відчув себе малим і безсилим супроти невидимого духа.

Відчуття малості й безсилля шалено розлютило мене.

Я стиснув кулаки, тупнув ногою об землю і закричав:

— З’явися або промов до мене, ти… невидимий!

Серед гриміння ґонґів розлягся голос Дегіала:

— Не з’явлюся, бо не переношу людського погляду! Я хочу навічно залишитись для тебе невидимим! Краще вже промовлю, щоб ти чув мої слова, не бачачи мого обличчя. Я помщуся тобі, бо ти зневажив мене! Ти малий і безсилий супроти моєї могутності. Я міг би вбити тебе одним порухом моїх брів, якби тебе не боронив амулет. Але я, однак, зможу помститися інакше. Ти вважаєш себе людиною незвичайною і могутньою. Тобі здається, що в усьому світі немає нікого, хто був би тобі рівний і на тебе схожий. Я покараю твою гордість і зарозумілість. Одним порухом руки я створю людину, схожу на тебе, як дві краплі води.

— Створи! — заволав я гнівно і знову тупнув ногою об землю.

І в тім місці, де я ногою в землю вдарив, з’явився раптом чоловік так на мене схожий, що я з переляку аж відступив на крок перед своїм двійником. Він мав моє обличчя і очі, і зріст, і навіть одяг. Стояв він нерухомо, замислившись. Не зволив навіть глянути на мене чи мені вклонитися.

А я заціпенів, охоплений жахом.

Байдужість мого двійника почала мене дратувати, тож нарешті я несміливо прошепотів:

— Це я! Ти що, не бачиш мене?

— Бачу, але твоя присутність мені байдужа, — відповів двійник.

— Скажи принаймні, як тебе звуть? — запитав я зі страхом.

— Звуть мене Гіндбад, — відповів двійник моїм власним голосом.

— Гіндбад? — вигукнув я зі сміхом, презирливо знизуючи плечима. — Але ж це моє власне ім’я, зіпсоване, перекручене й перекривлене царем Міражем.

— То й що з того? — сказав двійник. — Я волію носити ім’я, яке сам цар зволив перекрутити й перекривити, аніж те, яке носиш ти, незнаний чужоземцю.

— Незнаний? — заволав я гнівно. — Ти помиляєшся, називаючи мене незнаним. Мабуть, ти не знаєш про те, що завтра я буду царем, володарем половини могутнього царства!

— Не ти, а я буду завтра царем і володарем половини могутнього царства, — спокійно відповів Гіндбад.

Я засміявся й глузливо проказав:

— До побачення, мій дорогий Гіндбаде! Мені час у зворотну дорогу, бо я не можу спізнитися на свій шлюб із прекрасною Пірузою, донькою царя Міража. Нема в мене часу на балачки з тобою.

Я відвернувся й пішов в напрямку до берега — до місця, де я залишив човен.

Гіндбад пішов слідом за мною.

Побачивши здалеку човен, я прискорив кроки і вскочив до нього.

Гіндбад ускочив слідом за мною.

Його присутність у човні сповнила мене неспокоєм. Я відчував нездоланну огиду до цього витвору, що з’явився внаслідок чорнокнижного знаку невидимого Дегіала. Мене охопили недобрі передчуття. Я швидко відплив від берега, і коли човен вийшов у відкрите море, я вирішив викинути Гіндбада у воду і таким чином позбутися його таємничої й настирливої присутності.

Але Гіндбад вгадав мої наміри.

— Хочеш викинути мене в море? — запитав він, посміхаючись.

— Хочу! — відповів я і простягнув руки, аби схопити його.

Гіндбад глянув на мене так дивно, що руки мої опали й зробилися мов дерев’яні. Я не міг ними поворухнути.

— Не розумію, чому ти так рішуче хочеш позбутися моєї особи? — зауважив Гіндбад, вдаючи здивування. — Адже я рівний тобі. Ти повинен шанувати й кохати мене, як самого себе. Я маю твій голос, твої очі, твоє обличчя і навіть твій одяг. Я так само, як і ти, відважний і мудрий. Ти повинен визнати, що я заслуговую на те, аби стати чоловіком прекрасної Пірузи, зятем царя Міража і володарем половини царства.

Нічого не відповів я Гіндбаду.

Оскільки руки мої, що до того були як дерев’яні, знов ожили, я схопив весла і почав гребти.

Далі ми пливли мовчки, приглядаючись один до одного уважно й глузливо. Гіндбад був так сильно схожий на мене, що часом здавалося, ніби я дивлюся у дзеркало. Не сам він, а його схожість вражала мене і породжувала побоювання, особливо зараз, коли я відчував під собою таємничі морські глибини, а поблизу — нікого, окрім цієї ворожої, хоч і схожої на мене особи Гіндбада.