Слава ЗСУ!

Він сидів напроти мене, заглядав мені в очі й мовчав. Його мовчання почало мене сердити й дратувати.

— Чому мовчиш? — спитав я.

— А ти чому мовчиш? — у свою чергу запитав Гіндбад.

— Я мовчу тому, що не маю про що з тобою говорити! — відповів я.

— І я мовчу тому, що не маю про що з тобою говорити! — відповів з такою ж погордою Гіндбад.

— Чи ти, може, гадаєш, пане мій Гіндбаде, що я перевізник у тебе на службі, що сам маю веслувати цілу дорогу?

— Ми можемо веслувати по черзі, пане мій Синдбаде, — відповів Гіндбад і відібрав у мене весла.

Веслував він недбало і через пень-колоду. А втім, човен посувався швидко, наче гнаний невидимою силою. Страхом пройняв мене той дивний біг човна, але я не хотів показати свого страху перед Гіндбадом. Я вдав, ніби й не помітив, що човен плине швидше, ніж повинен, хоча Гіндбад майже зовсім не ворушив веслами.

Він дивився мені в очі й мовчав і щораз більше притримував весла. Нарешті він зовсім перестав веслувати, але човен усе ж плив з блискавичною швидкістю, гнаний, безумовно, невидимою силою.

В мовчанні пристали ми до берегів острова царя Міража.

Я вискочив на берег. Гіндбад вискочив слідом за мною.

Щойно тепер я помітив, що провів на острові Дегіала цілий день і наступну ніч і що повернувся в країну царя Міража якраз у день свого шлюбу, який саме сьогодні мав відбутися.

Був ранок.

Я подався прямою дорогою до палацу, аби якнайшвидше привітати Пірузу, яка тужила за мною, і очарованого моєю мудрістю царя. Я ішов, поспішаючи. Так само поспішаючи, ішов слідом за мною Гіндбад. Коли ми наблизилися до палацу, я раптом відчув, що ноги заціпеніли піді мною і що я надаремно перебираю ними, не зрушуючись з місця, як то часом трапляється уві сні, коли ніби біжиш, а в той же час стоїш на одному місці, незважаючи на всі зусилля.

Даремно я боровся з собою, даремно перебирав ногами, намагаючись наблизитися до палацу. Мої заціпенілі ноги рухалися, щоправда, але весь час на одному місці. Я, без сумніву, був зачарований.

Тимчасом Гіндбад, випередивши мене, сам, без мене, увійшов у палац.

Безсилий і переляканий, я чекав, доки ноги позбудуться дивного заціпеніння. Незабаром чари зникли, заціпеніння минуло. Я міг вільно йти. Тоді я побіг у палац і попрямував просто до королівської кімнати. Гіндбада я застав в обіймах царя Міража, який зі сльозами на очах дякував йому за швидке повернення, вважаючи, без сумніву, що Гіндбад — то я.

Піруза стояла поруч і радісно дивилася на Гіндбада.

— Дорогий Гіндбаде! — говорив цар. — Мене дуже непокоїло твоє довге перебування на острові Дегіала. Я боявся, що ти загинеш і я вже ніколи не побачу тебе!

— А я була впевнена в твоїй мудрості й мужності! — прошепотіла з гордістю Піруза. — Я безустанно твердила, що Гіндбад загинути не може!

— І мала рацію, — відповів Гіндбад. — Я надто мужній і надто мудрий, аби загинути в боротьбі навіть з таким могутнім духом, як Дегіал.

Я чув цю розмову, бо якраз вбіг у кімнату і стояв поблизу. Я закипів гнівом, серце заломотало в грудях, я ступив крок уперед і заволав:

— Милостивий царю! Чи ж ти не бачиш своєї помилки?

Цар глянув на мене. Разом із ним глянула Піруза. Цар здивувався. Разом із ним здивувалася Піруза. Бо ж побачили в кімнаті двох людей, схожих один на одного, як дві краплі води.

— Що це значить? — закричав цар. — Звідки така схожість? У мене в голові все перекрутилося! Замість одного я на власні очі бачу двох моїх майбутніх зятів, з яких лише один може бути справжнім!

— А я бачу двох майбутніх чоловіків! — прошепотіла розпачливо вражена Піруза. — З яким же я сьогодні беру шлюб?

— Зі мною! — спокійно промовив Гіндбад.

— Мовчи, підлий ошуканцю! — обурено закричав я. — Не ти, а я наречений Пірузи! Милостивий царю, бережися цього чудиська і не дай йому обдурити тебе схожістю зі мною! Його навмисне створив Дегіал, аби помститися мені за те, що я образив його на його ж власному острові. Це виплід штучний і чорнокнижний, за якого Піруза не повинна виходити заміж. Від самого свого народження він і на крок не відходить від мене, усюди мені товаришить. Перед самим палацом заціпенив мені ноги, аби я не міг попередити вас із Пірузою про те, що сталося!

Цар замислився, підпер замислене чоло долонею і врешті замислено звернувся до мене:

— Як тебе звуть?

— Синдбад, — відповів я.

— А тебе як звуть? — продовжував цар, звертаючись до Гіндбада.

— Гіндбад, — відповів мій двійник.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, мій майбутній зять звався саме Гіндбад, — вирішив цар, знову потираючи чоло.