Слава ЗСУ!

Я поглянув на її дно, і мої очі наповнились раптом тисячами іскор, бо дно тієї дивної долини було наповнене перемішаними зі щебінкою діамантами. Я ніколи в житті не бачив стільки діамантів одразу. Сонце, розбиваючись об їх прозорі вістря, іскрилося, тремтіло, подвійно та потрійно золотилося в їхній середині, мерехтіло раптовими й зникаючими зірками, переливалося на їхніх гранях струменями блисків і відблисків, здіймалося хвилями розмаяних вогнів, ламалося на золоті трикутники й золоті хрести, і на золоті султани, аж нарешті, розіскрившись, розтанцювавшись, вливалося в очі золотим дощем і золотим пилом. Мене заворожив вигляд зачарованого дна Діамантової Долини. Але мене й здивувала поведінка крилатого силача. Він присів на землі якраз посеред долини, розпростер плазом крила і почав молотити ними по дні долини, як двома опереними ціпами. Здивування моє не мало меж. Я почувався у цю мить так, як може почуватися лише людина, котра, сидячи всередині яйця, виглядає крізь отвір на величезного птаха, який молотить крилами землю Діамантової Долини. Водночас я подумав, що таке дивне заняття не може хіба тривати довго і що Рох, мабуть, невдовзі припинить його. І справді, Рох припинив те своє нерозумне заняття.

Тоді я помітив, що завдяки згаданому молотінню в крилах птаха опинилося, начіплявшись, безліч діамантів. Я пригадав, що круки мають звичку красти дорогоцінності, і зробив з цього висновок, що Рох походить, мабуть, зі злодійської родини якихось потворно великих і буйних круків. Але висновок цей виявився безпідставним, як тільки я зміркував, що діаманти, яких понабирав Рох, нічиї, а тоді вчинок Роха не можна назвати привласненням чужої власності, а лиш шляхетним заволодінням прекрасною здобиччю.

Я теж вирішив заволодіти тією здобиччю. Задля цього я вирішив покинути мій сховок і залишитися в долині. Коли Рох знову схопив яйце у кігті, я непомітно вислизнув з нього на землю. Рох, як і раніше, дав крилам розмах, потрібний для підйому яйця, обтяженого тягарем моєї особи, але оскільки цього останнього тягаря не було, то наслідком такого могутнього розмаху стало те, що яйце разом із птахом зникло з моїх очей в небесах із суперблискавичною швидкістю, дуже схожою на зникання кольорових кульок у пальцях вправного штукаря. Я залишився в долині сам.

Позбавлений житла, до якого вже звик, я відчув себе ніяково та осиротіло, як відчуває себе багаторічний квартирант після надто поспішного і необачного переїзду. Але це прикре почуття поволі змінилося почуттям шаленої цікавості. Я вистрибом бігав долиною туди й сюди, впиваючись золотим виблиском і переливанням діамантів. Я приглядався до них з дитячою радістю, аж нарешті, перескакуючи з місця на місце, почав збирати найбільші та найблискучіші. Я набив ними всі кишені та сховки в моєму одязі, я до краю наповнив дорожню торбу, а також гаманець. Мені здавалося, що на оте збирання діамантів я затратив ледь-но годину часу. Але сонце вже хилилося до заходу. Настав вечір. Я вирішив, що вже час вибиратися з долини. Надаремно, однак, обдумував я способи вибратися з тієї бісової пастки. Не було ніяких способів! Аж тепер почав я шкодувати, зрозумівши, якої помилки припустився, зваблений блиском і близькістю діамантів. Що я робитиму тепер у цій долині, навантажений діамантами? Мабуть, сконаю тут з голоду.

Я задер голову догори, аби ще раз зупинитися поглядом на горловині долини. Ген високо, на вершині однієї з гір побачив я зменшену відстанню сарночку, яка, присідаючи злегка на задні ноги, готувалася, видно, до стрибка, аби перескочити горловину Діамантової Долини. Нарешті скочила, але стрибок не перекрив виміряної на око відстані. Сарна, щойно ще така зграбна в першій половині стрибка, у другій його половині раптом понезґрабнішала в повітрі і впала на дно долини, ніби кинутий плащ, який одразу ж рясно забарвився кров’ю. Я підбіг до неї. Тільки очі ще жили. Життя ще теплилося в них якусь коротеньку мить, щоб тільки оком зморгнути, наче якась зайва і незрозуміла молитва. За мить очі зайшли більмом, через яке злегка просвічували чорні, розширені смертю зіниці. Мене зворушила смерть сарночки, але по якімсь часі я піймав себе на гарячому, як роздумую про те, що маю тепер можливість заспокоїти докучливий голод. Тимчасом настала ніч. Зірки з’явилися на небі над горловиною долини. Прохолодне повітря широкими хвилями вливалося мені в груди. Місяць визирнув з-поза хмар — і долина спалахнула. Діаманти дико й холодно поблискували у місячнім світлі. Їх сталеві блиски таємниче й зловісно повзали й танцювали по долині.

Раптом я відчув, що діамантовий поміст, на якому я стояв, починає рухатися й коливатися під моїми ногами. Незабаром усе дно долини колихалося до самих основ. Одночасно я почув якесь таємниче сичання і раптом побачив атласно-лискучі, оздоблені смугастим орнаментом голови отруйних змій, які і разом, і по одній тяглися з дна долини, з-під нагромадження діамантів, що виблискували у місячнім світлі. Побачивши це, я аж затрусився увесь від жаху й огиди. Визнаю щиро: я зблід і перелякався. Я відступив до скелястих стін долини і, на щастя, натрапив там на печеру, привалену величезним каменем. Я доклав нелюдських зусиль, аби трошки відсунути камінь і дістатися всередину печери. Коли я вже був всередині і коли камінь знову щільно закрив вхід до печери, я радісно зітхнув, дякуючи Аллахові за несподіваний порятунок. Цікавість, однак, примусила мене злегка відсунути камінь, щоб поглянути на жахливих змій крізь щілину, таку вузьку, що змії не могли проникнути через неї в печеру. Те, що я побачив, перевершило всі мої очікування. Я побачив чудо, але чудо потворне й страшне! Змії, яскраво освітлені блиском переляканого місяця, юрмою снувалися дном долини, підносячи вгору голови й випростуючи гнучкі тіла, що нагадували потворні стеблини. Здавалося, що на дні долини раптом виросли тисячі живих, рухомих, пружних бадилин, які розмірено колихалися під вітром. Придивившись уважніше, я помітив, що оті дивні, витягнені на хвостах вгору змії оздоблені великою кількістю тісно прилягаючих перснів і каблучок. Здавалося, що все те юрмище змій, спертих на діаманти, ритмічно колишеться. І були хвилини, коли всі змії одразу завмирали, наче предмети вичепурені, але мертві; і тоді, завдяки стрункості тих предметів, мені здавалося, що переді мною якийсь неймовірно густий ліс сопілок, встромлених сторчма у землю. Щойно я зробив це спостереження, як раптом виразно почув, що з горлянок нерухомих змій лунають стиха сопілчані звуки. Незабаром увесь хор змій зазвучав у повний голос, і я міг би присягтися, що це співали живі, зачаровані й привабно співучі, хоча й напевно отруйні та хижі сопілки. Незважаючи на всі зусилля, я не міг вловити дивної, заплутаної і пронизливо чарівної мелодії. У такт тієї мелодії змії почали вигинати тулуби й побрязкувати перснями й каблучками. І побрязкуючи отак, почали вони танцювати на сяючих у місячнім світлі діамантах. Я вперше в житті бачив танець змій, танець дикий, несамовитий, заворожений місяцем, весь в іскрах від безлічі розштовхуваних щомиті діамантів. Одна змія — найбільша і найбільш на сопілку схожа — раптом стала попереду танцюючого гурту і голосом безперечно сопілчаним заспівала пісню дивну і незрозумілу: