Слава ЗСУ!

Я відсунув убік дерев’яний пень і, поки він не повернувся на місце, вбіг крізь отвір в оте рожеве світло. Двері самі зачинилися за мною, тобто пень повернувся на своє місце.

Я озирнувся навкруг, і здивування моє не мало меж! Бо оце я опинився в чудовій палацовій кімнаті, залитій рожевим світлом ламп, які, звисаючи зі стелі, ритмічно колихалися, немовби в такт нечутної музики. В глибині кімнати стояла золотиста отоманка, а на ній спочивала прекрасна царівна, яка саме палила наргіле й позіхала так чарівно, що я не міг відірвати очей від її принадних і звабливо солодких позіхань.

Перед царівною, біля отоманки, стояв золотий столик. На золотім столику стояв золотий полумисок, у золотім полумиску лежало кілька діамантів, в яких я одразу пізнав діаманти з відомої мені долини. Царівна глянула на мене і солодко позіхнула. Очарований і підбадьорений тим незаперечно солодким позіхом, я наблизився до неї на один крок.

Цим разом царівна позіхнула дуже гостинно і знадливо.

Я відповів на позіх ввічливим уклоном голови і став на одне коліно, аби привітати царівну, котра, як я здогадався, була, напевно, царівною якщо не з цієї, то з іншої казки. Побачивши, що я приклякнув, царівна радісно позіхнула і білою, прекрасною ручкою негайно прикрила напіврозкритого рота, ніби на знак, що радість, яку вона виявила, побачивши мене, була мимовільною і невмисною. Я зрозумів цей відрух царівни і, вставши з колін, наблизився ще на один крок.

— Навчи мене, — прошептав я, — навчи мене твого імені, бо воно мені так само не знане, як ти, і твоя душа, і звук твого голосу!

Царівна у відповідь ухильно позіхнула.

— Скажи мені, хто ти? — прошептав я знову. — Звідки походиш? Чому перебуваєш у дуплі, що належить велетенському Роху? Яке твоє призначення?

Царівна таємниче позіхнула і, взявши з тарілки один з діамантів, поклала його в рот, досить жадібно розгризла і проковтнула. Здивований, я відступив на крок і заволав:

— Що ти робиш, необачна! Проглинутий діамант може спричинити в твоєму царському шлунку смертельну нестравність! Нехай же я почую звучання твого голосу! Говори зі мною чимшвидше, бо ж я сконаю біля твоїх ніг від захвату й цікавості!

Царівна прихильно позіхнула й сказала:

— Не хочеться мені розмовляти. Мені нудно, та й, власне кажучи, не маю що сказати.

Її голос, єдвабний, шовковий, оксамитний так мене зачарував, що якийсь час я стояв мовчки, аби досхочу насолодитися звучанням її голосу.

— Здогадуюсь! — вигукнув я нарешті. — Здогадуюсь, що лиха доля зв’язала твоє примхливе життя з життям хижого Роха. Ти ним ув’язнена, і могутній птах змушує тебе до шлюбу, на який ти не погоджуєшся навіть під загрозою смерті! Я гадаю, що мерзенне пернате не в змозі ні оцінити, ні глибоко зрозуміти твоєї душі. Ви надто недопаровані, аби ти могла довше з ним залишатися. Чи ж не маю я рації?

Царівна позіхнула задумливо й сказала:

— Може, й маєш рацію, бо говориш із запалом. Досі я не думала, що той птах не розуміє моєї душі. Тепер же, під впливом твоїх слів, я починаю про це думати й припускаю, що ти маєш рацію.

— Я відкрив тобі очі, вперше в житті! — заволав я з непогамовною радістю.

— Може… відкрив, а в кожному разі, вперше в житті. Але ні від чого не було мені так нудно, як від цього випадку, коли ти відкрив мені очі! — І царівна жалібно позіхнула.

— Мені від усього нудно, — продовжувала вона. — Мені нудно від того, що походжу я від невідомих батьків, і від того, що моя матір, схоже, сховала мене одразу після народження в дуплі, щоб позбутися дитини, яка була для неї тягарем. І нудно від того, що виховав мене птах Рох, годуючи щоденно найсолодшими діамантами, які мій шлунок чудово перетравлює. Мені, зрештою, нудно і від самого травлення діамантів, хоч я не переношу іншої їжі, а на діаманти дуже ласа.

Нічого не кажучи, я засунув руки в кишені і, вигортаючи жменями зібрані в долині діаманти, складав їх на золотім полумиску.

Чорні оченята царівни жадібно спалахнули. Маленькою ручкою виловила вона з полумиска найбільші діаманти і почала їх з апетитом поїдати.

— Я не знала, — сказала вона, — що ти володієш такими добірними й соковитими діамантами. Іншої їжі я не переношу, а Рох, властиво, щодня приносить мені мою улюблену страву. Тому я й покохала Роха, але відчуваю, що тепер обдаровуватиму любов’ю тебе, бо твої діаманти значно більші й смачніші аніж ті, які приносить мені Рох. Діаманти Роха часто мають смак кислуватий, недозрілий, а раз він навіть приніс мені декілька, що були дещо гіркуваті, як груші-дички, твої ж — солодкі, як виноград!

Царівна позіхнула з помітним пожвавленням і додала: