Слава ЗСУ!

— Тепер я можу відкрити тобі своє ім’я. Мене звуть — Найдорожча. Ім’я моє має ту властивість, що надто зближує з моєю особою чоловіків, яким я його довірю. Тому я й зберігаю старанно його в таємниці і довіряю лише… вибраним. А тепер відкрий мені своє ім’я, незнаний юначе.

— Мене звуть Синдбад, — вигукнув я. — Я вже відчуваю на собі особливу дію твого імені. Від тієї хвилини, як воно мені стало відоме, я маю нездоланне враження, що знаю тебе з давніх-давен, о моя Найдорожча! Не обридливому пернатому, а мені ти повинна належати. Покинь раз і назавжди це дупло! Тікай звідси разом зі мною! Я годуватиму тебе найсолодшими діамантами, о Найдорожча моя!

— А який твій фах? — промовила Найдорожча, запитливо позіхнувши. — Чи ти, може, ювелір?

— Ні! — відповів я. — Я мандрівник.

— А матимеш можливість неустанно приносити мені діаманти? — знову спитала Найдорожча, позіхнувши із сумнівом.

— Ніколи їх тобі не бракуватиме! Я добре знаю Діамантову Долину, куди й Рох літає за здобиччю, але я вибираю сумлінно, а він задовольняється діамантами, які випадок причепить до його крил.

— Тож я іду за тобою! — вигукнула Найдорожча, радісно позіхаючи й зіскакуючи з отоманки.

Ми швидко вибігли з рожево освітленої кімнати і, пройшовши коридором, дісталися до гнізда, де пташата все ще пожирали сарну. З гнізда ми вилізли назовні і по величезних гілках та віттю дуба спустилися на землю.

— Чи направо, Синдбаде, до лісів, а чи наліво, до пустелі?

— Направо, Найдорожча, до лісів, бо я ненавиджу пустелі!

За годину ми вже були в лісовій гущавині.

— Мені нудно, і я голодна, — сказала Найдорожча, сідаючи на лісній мураві.

Я витяг з кишені жменю діамантів і подав царівні. Вона жадібно позіхнула і заповзялася їх ковтати.

— Куди ти мене ведеш? — спитала вона незабаром.

— У Багдад, — відповів я.

— А маєш там палац?

— Маю.

— Зручний?

— О, дуже зручний!

— З отоманкою і рожевим світлом?

— Знайдеться і отоманка, і рожеве світло. Я оточу тебе, о Найдорожча, розкішшю й пишнотою.

— Одного лиш я боюся, — зауважила царівна, позіхаючи з тривогою, — боюся я погоні мого птаха. Він палає до мене нещадним коханням, і я впевнена, що, побачивши порожню кімнату, він вирушить на розшуки моєї особи. Але є в мене ліхтарик-пліткарик, який світить таким чином, що особи, ним освітлені, з’являються очам у місці, де їх якраз немає. Якщо Рох гнатиметься за нами, ми засвітимо ліхтарик-пліткарик і зіб’ємо його з дороги. Він побачить нас у якомусь іншому місці, а не там, де ми будемо насправді.

І в ту ж мить, коли царівна промовила ті слова, ми почули шум крил величезного Роха.

Він летів у погоню за нами, затьмарюючи крилами небо.

Найдорожча одразу засвітила ліхтарик-пліткарик, і ми з великим полегшенням побачили, як Рох, одурений світлом, полетів раптом у протилежний бік. Ми ж вирушили далі. Я спішив з моєю Найдорожчою на берег острова, аби сісти на корабель і поплисти до Басри, а звідти вернутися в Багдад. Проте острів був такий великий, що ми йшли декілька днів без будь-яких наслідків. Рух і повітря збудили у Найдорожчої такий непогамовний апетит, що вона з’їла весь запас моїх діамантів. Їй почав дошкуляти голод. Я жахнувся від думки, що ніде не знайду поживи для голодної царівни. Я пробував пекти на вогні впольовану дорогою дичину і подавав Найдорожчій в надії, що її спокусить свіжий, смачний запах смаженого м’яса — але даремно!

— Чи ти здурів? — кричала Найдорожча. — Я не беру до вуст нічого крім діамантів. Ти вже забув про мої звички. Ти ж обіцяв мені гори діамантів, то дай же мені, принаймні, хоч один маленький горбочок, хоч жменю, хоч жменьку!

Я був у розпачі. Найдорожча слабшала й марніла на очах. На щастя, незабаром ми дісталися до краю острова. При березі якраз стояв корабель, який мав от-от відплисти. Ми згасили ліхтарик-пліткарик і вбігли на палубу. Нас зустрів капітан корабля, у нього на пальці був перстень з великим діамантом. Вітаючись із Найдорожчою, він подав їй саме цю руку з перснем. Найдорожча миттю припала губоньками до персня і, відгризши діамант, жадібно його проковтнула.

— Трошки кислий, — зауважила, цмокаючи язиком, — але я така голодна, що не можу звертати уваги на подібні дрібнички.

Я почервонів від сорому, а капітан зблід, певно, від здивування.

— Капітане, — сказав я, — пробач мені за те, що з тобою сталося. Я віддам тобі після повернення в Багдад діамант такої ж вартості. Моя дружина має таку дивну будову шлунка, що не переносить інших страв, опріч діамантів.

Капітан усміхнувся, бо на нього, мабуть, подіяла привабливість Найдорожчої. Я відчував, що в ньому пробуджується любов до царівни.