Слава ЗСУ!

Капітан, обмацуючи свої пухкі щоки й прицмокуючи при цьому язиком, говорив наполовину до нас, наполовину до себе:

— З таких щічок варто би два біфштексики на свіжому маслечку підсмажити. Я б легенько притрусив їх згори тертим хріном і оточив би віночком з рум’яної, тим же маслечком насиченої картопельки.

На це один зі старих матросів, поплескуючи себе по жилавих стегнах, гукнув:

— З таких стегенців я підкоптив би шиночку, не на звичайному димі, а на ялівцевому, бо той останній додає особливого смаку, присмаку й відсмаку.

Тоді один з молодших матросів, приглядаючись до своїх кощавих рук, сказав із задоволеною посмішкою:

— Добрий був би з мене бульйончик, бульйончик на кісточках, з додатком петрушки, моркви, селери, а ще й кількох запашних капустяних листочків.

Я вгадав, що карлики знали нашу мову, бо ось один із них, у кухарському вбранні, підбіг до капітана й двох згаданих матросів і, поплескавши їх по плечу, заволав:

— Нумо за мною до кухні, мій біфштексику, мій бульйончику і моя шиночко, що прагне ялівцевого диму!

Капітан і двоє матросів услужно підвелися зі своїх місць і пішли слідом за кухарем. Даремно я кликав їх по іменах! Не чули, не хотіли почути моїх волань і осторог! Сатанинський напій ошелешив їх таким дивним чином, що їх переймала насолодою сама думка про те, як їх використають для смачних, ними самими придуманих страв! Ішли, сп’янені своєю долею, непритомні від безумної радості, рум’яні від випитого напою, який отрутою шаленства приправив їхню кров. У цьому поході до кухні я міг би затримати їх хіба лиш єдиною звісткою — що кухар збирається вжити їх для інших страв, аніж ті, до яких вони, згідно з власним переконанням, були, безсумнівно, призначені. Якби хтось шепнув на вухо капітанові, що з нього зроблять не біфштекс, а звичайну печеню чи м’ясо, запечене цілим куском, капітан, мабуть, згорів би від сорому або страшенно розлютився. Мене охопив жаль, сором і жах. Але що ж я міг зробити?

Ніхто не хотів слухати моїх осторог, які я чинив від самого початку. Тепер вже було пізно! Усі мої товариші втратили притомність. Огидний і незрозумілий шал оволодів їхніми душами, отруєними особливим напоєм. Кожен із них лише снив і марив про те, яку страву зробить з нього потворний кухар карликів. Либонь, карлики були небувалими ласунами, і закони, а може, звичаї урочисто забороняли їм найменшу помилку в застосуванні матеріалу до відповідних кулінарних призначень, тобто в пристосуванні змісту до форми. Помилки такого роду вважали тут злочином і карали рожном, або — інакше кажучи — засудженого пекли на рожні аж до готовності. Це звичай — ну, просто потворний, особливо з точки зору людей культурних, над якими не тяжіють людожерські потяги. Я знав, що втрачу поступово усіх товаришів і лишуся на острові самотній. Так і сталося. Протягом певного часу потворні карлики з’їли усіх моїх приятелів, не залишивши мені жодного.

Я помітив, що всі карлики вичікують моїх кулінарних розпоряджень, які стосувалися б моєї власної особи. Тож і дивувалися повсюдно, що жодне такого роду розпорядження не вийшло з моїх вуст.

Здогадалися ті почвари, що я утримався і не випив їхнього напою. Оскільки в поселенні було кілька фруктових садів, тож і годувався я зірваними там плодами, чого мені не забороняли.

Одного дня я все ж таки вирішив раз і назавжди покинути кляте поселення, нехай навіть поза ним чекає мене голодна смерть.

До цього рішення я прийшов у ту мить, коли, вилізши на яблуню, зривав стиглі плоди і смачно їх пожирав.

Раптом почув я в саду якийсь дівочий спів. Мене здивувало приємне, майже чарівне звучання голосу, оскільки всі карлики мали голоси жахливо хрипкі. Я негайно здогадався, що співачка не походить з роду карликів, і озирнувся, аби подивитися, хто ж це співає.

У бічній алеї саду я побачив молоду дівчину, дуже вродливу, але зовсім чорну. Вона йшла просто до мене і, наблизившись до дерева, де я якраз сидів на сукуватій гілляці, підвела вгору бірюзові очі й сказала:

— Добрий день!

— Добрий день! — відповів я. — Ти хочеш мені щось сказати?

— Хочу.

— Ну, то слухаю.

— Я не чорна, а біла.

— Але якщо очі мені не зраджують, то ти якраз чорна, — відповів я.

— Це омана! — вигукнула дівчина. — Я біла, як алебастр! Я донька короля Алькариса, мене звуть Арміна. Рік тому мій батько заблукав у лісах цього острова. Мандруючи островом, ми дійшли до цього огидного поселення. Батько, знемагаючи від спраги, вихилив до дна келих, поданий карликами. Напій, що був у тім келиху, відібрав у нього притомність. Він сам наказав покликати кухаря і порадив йому, щоби той зробив з нього тушковане м’ясо з капарцями й корнішонами. Марно я плакала, заламуючи руки! Марно благала батька, щоб дав спокій таким наказам і щоб не заходив до кухні, де вже завчасу розпалили для нього вогонь! Не допомогли ні плач мій, ні благання. Мій батько з якоюсь незрозумілою для мене охотою і квапливістю, узявши кухаря під руку і довірливо шепочучи йому на вухо детальні щодо власної особи розпорядження й кулінарні поради, пішов разом з ним до грізної кухні, покинувши мене моїй власній долі. Ішов він із погано приховуваною поспішністю й нетерплячістю, наче не міг дочекатися хвилини, коли з нього зроблять нарешті тушковане м’ясо, заправлене капарцями й корнішонами. Я не хочу докладно розповідати тобі, що сталося. Достатньо, що я втратила батька. Зробив він мене передчасно сиротою. Жив як король — загинув як тушковане м’ясо. Я залишилася сама. Безумства й шаленства я уникла, бо терпіти не можу ніяких напоїв. Карлики дозволяють мені жити тут і харчуватися фруктами. І я б мужньо терпіла свою самотність, якби не та жахлива обставина, що один із карликів закохався в мене і перефарбував мене на чорно, не стільки для того, щоб мене не впізнали, скільки тому, що моя білість заслоняє його очам всеохопне очарування моєї постаті.