Слава ЗСУ!

Я завис над водяною безоднею, стискаючи руками колоду, яка утримувала мене на поверхні, рятуючи від загибелі. Чимраз сильніший і могутніший вітер дув з півночі, мотаючи мною по морю, як поганою соломинкою. Раз по раз він бив мене й вишарпував мені з рук колоду. Але я тримав її так міцно, що найстрашніша буря не змогла б видерти її з моїх рук.

Вітер гнав мене на південь. Хвилі то підносилися вгору, то опадали піді мною. Я підносився й опадав разом із хвилями. Я плив із вітром, не знаючи, куди він мене несе.

Плив я так цілий день, не бачачи перед собою ніяких берегів, ніяких земель. Нічого — тільки море і море, без кінця, без краю, без меж. Настала ніч. Потемніло море, потемніла навколо вода, в якій я плив, гнаний сліпим і нерозумним вітром. Замість моря я бачив тепер темінь — без кінця, без краю, без меж. Мені здавалося, що не вода, а темінь колишеться піді мною, піниться, шумить, огортає мене й несе невідомо куди.

Я боявся, що вітер шпурне мене на скелю чи підводний риф і розтрощить у темряві ще до того, як я зрозумію, що зі мною сталося.

У розпачі й страху очікував я світанку. Моя душа й мої очі прагнули хоча б одного променю сонця, який своїм несміливим світлом звістує день.

Гойдаючись на темних, спінених хвилях, марив я про той промінь, про зорю, про світанок, який прояснить небеса й розжене довколишній морок.

Ніч нарешті минула, і проглянув день.

Проглянув несміливо, блідим, зелено-жовтим променем на сірій, холодній хмарі.

Море злегка посвітлішало. Мої очі наповнилися радістю, бо могли бачити те, на що дивилися. Надія увійшла в моє серце. Я сильніше стиснув колоду — єдину мою приятельку, єдину товаришку мого смутку і моєї подорожі. Вітер не стихав і усе гнав мене на південь.

Сонце показало з-за хмари золотий свій краєчок, потім півкруга, аж нарешті весь сонячний круг зазолотився на небі.

І тоді мої очі, натомлені нічним мороком, побачили вдалині береги незнаного острова, вкритого зеленню величезних дерев. Вигляд тих берегів розвеселив мої очі й мою душу.

Я відчув у цю мить, як глибоко, як сердечно кохаю ці зелені дерева і ці береги, які є часткою матері-землі, моєї родительки.

Вітер гнав мене якраз до тих берегів, до тих дерев, до тієї зелені. Я наближався до острова з майже блискавичною швидкістю. Ледь минуло півгодини від часу, коли я побачив острів, а вже наближався до його берегів. Ще мить — і колода одним кінцем вдарилася об берег острова. Я схопився руками за кущ, який звисав над берегом, і виповз із моря на острів.

Радість моя не мала меж! Я впав на коліна, схилив голову і цілував пахку землю, тверду землю, чию поверхню я відчував під собою.

Поцілував я ту землю й звівся на ноги, аби роздивитися довкруж.

На березі дикого й пустинного острова я побачив багато прегарних коней. Одні бігали, повіваючи гривами, інші паслися на буйній траві, гордо підвівши голови й придивляючись до мене очима, повними здивування. Я, в свою чергу, теж придивлявся до них зі здивуванням. Бо я не розумів їхньої присутності на цьому дикому й пустинному з вигляду острові.

Мене мучив голод. Тому я вирушив вглиб острова, сподіваючись, що мені вдасться знайти кокоси чи банани й ними заспокоїти голод.

Пройшовши досить далеко, я помітив грот. Всередині того грота сиділо кільканадцятеро людей у багатих одежах.

Вони одразу ж мене помітили й вибігли з грота, щоби затримати.

— Стій! — закричав один із тих людей. — Звідки й куди ти йдеш?

— Іду я просто з моря, — відповів я, — а куди йду… не знаю.

— Ти, мабуть, чужоземець?

— Чужоземець. Мене звуть Синдбад. Щойно я врятувався від смерті, яка загрожувала мені цілий день і цілу ніч. Якщо хочете, я розкажу вам, що зі мною сталося.

— Розкажи! — закричали усі хором. — Ми страшенно любимо усякі розповіді, але можемо слухати тебе лише до третьої години п’яти хвилин. Зараз перша година, отже ти маєш дві години і п’ять хвилин часу.

— Цього мені цілком вистачить, — відповів я і почав їм розповідати по порядку все, що пережив від часу виїзду з Басри.

Вони слухали уважно, дивуючись моїм пригодам.

Коли я закінчив свою історію, вони запросили мене до грота і добре нагодували.

Один із них звернувся до мене з такими словами:

— Усі ми — конюхи царя Міража, який є володарем цього острова і багатьох прилеглих островів. Щороку ми проводимо тут один день разом із тисячею царських коней. Якби ти спізнився на один день, то вже б нас не застав, бо завтра на світанку ми вертаємося до столиці. Дороги ж цього острова такі оманливі й таємничі, що без нашої допомоги ти неминуче заблукав би й помер з голоду.