Слава ЗСУ!

Корабель, з останніх сил підштовхуваний вітрилами, наблизився до острівця і раптом став без руху. Не було ніякої надії, аби він поплив далі. Морська Тиша повністю зупинила його.

Ми вимушені були стояти на місці й чекати, аж надійде який-небудь вітер.

Частина команди, знудившись бездіяльним очікуванням вітру на палубі, вирішила дістатися на острів, аби там згаяти час очікування.

Кільканадцять матросів тут же зійшли, і на острові зароїлося. Зійшов і я за їх прикладом, аби оглянути острів. Бо ж я вперше в житті бачив острів на морі.

Коли я торкнув ногою ґрунт острова, то був здивований його м’якістю й пружністю. Здавалося, що той ґрунт живий і що життя в нім безупинно пульсує. Я приклав вухо до землі і почув рівномірний відгомін чи й стук, подібний до биття серця.

Оскільки матроси трималися від мене осторонь, я блукав островом самотою. Дійшов аж до самого кінця і став на березі.

Острів був вкритий дивовижними водоростями й кущами. Деякі кущі були такі густі й високі, що я легко міг би в них сховатися. Матроси настягали хмизу, гілок і навіть колод, яких удосталь було на кораблі. Вони розклали вогнище, щоб напекти картоплі. Незабаром те вогнище вибухнуло веселим синювато-золотим полум’ям, над яким кучерявилися рухливі клуби бурого диму. Оскільки я не мав хмизу і не міг розкласти вогнища, то витяг з кишені дорожнього ножа і злегка встромив його в землю, щоб дослідити дивний ґрунт острова.

Ледь я торкнувся ґрунту вістрям свого ножа, як одразу стругонула мені в лице кров — холодна, але червона.

Це явище страшенно мене вразило! Я дійшов висновку, що, мабуть, деякі острови мають повнокровний ґрунт. Тимчасом дим від вогнища бухав чимраз сильніше. Хмиз і дерево розгорілися так, що спека й жар від головешок наповнили пройняте Морською Тишею важке повітря.

Я глянув у бік вогнища і помітив, що ґрунт острова, де його торкнулися жар і полум’я, починає шкварчати й сичати від болю, наче його живцем смажать або печуть.

І справді, запах смаженої чи, може, печеної риби наповнив раптом повітря.

Потім я помітив, що під впливом жару від вогнища весь острів починає коцюрбитися, рухатися й коливатися на своєму фундаменті. Я знову приклав вухо до землі й почув швидші й нервовіші удари загадкового серця, схожі цього разу на неспокійні удари молота по ковадлу.

Земля заколихалась піді мною, і раптом я почув голос капітана, який стояв на носі корабля:

— Негайно покинути острів! Це не острів, а спина кита! Його тілисько занурюється в море! Ви всі потонете!

На той клич капітана матроси швидко перебралися з гаданого острова на корабель. Раптовий і несподіваний вітер повіяв з півночі. Вітрила наповнились, і корабель швидко почав відпливати.

Оскільки я був на самому краєчку величезного тіла, вкритого водоростями, то й не встиг разом із юрбою матросів добігти до корабля. Кілька разів я крикнув, волаючи про допомогу, але ніхто мене не чув. Може, вітер заглушив звук мого голосу, а може, матроси хотіли мене позбутися і вдавали, що не чують моїх волань.

Капітана ж на палубі вже не було. Либонь, зійшов до каюти.

Корабель плив так швидко, що за мить зробився в моїх очах маленьким човником з надміром білих крилатих вітрил. Я залишився сам на тілі кита, яке дрижало і колихалося.

Немає рятунку, немає допомоги!

Вогнище все ще горіло і повівало щораз то іншим язиком синювато-золотистого полум’я.

Я настільки ще зберіг глузд, щоб підбігти до вогнища, аби затоптати й загасити його жарини, які так боляче пекли тремтливе тіло кита, спонукаючи його до занурення у морську безодню разом зі мною, єдиним мешканцем цього жахливого острова!

Але було вже пізно! Кит почав занурюватись у море. Занурювався він повільно. Перша хвиля омила його спину і загасила вогнище.

Перемучене й попечене тіло кита зітхнуло з насолодою під моїми ногами, відчувши прохолоду в місці, де за мить до того палав жорстокий і нестерпний вогонь. Кит продовжував занурюватись. Вода доходила мені до кісточок, потім сягнула пояса, плечей… Вже тільки голова стирчала над поверхнею. Я зрозумів, що за мить мене чекає смерть у морських глибинах. Я втратив притомність, але одразу ж опритомнів.

Блискавично майнула мені в голові, яка ще стирчала над водою, думка вхопитися рукою за одну з колод, що їх матроси позалишали на спині кита.

Ті колоди безладно плавали, колишучись на хвилях і вдаряючись одна об одну.

Обома руками я гарячково вчепився найбільшої колоди — і в ту ж мить відчув, що тіло кита усувається мені з-під ніг і зникає в морській глибині.