Слава ЗСУ!

Я слухав уважно, але не розумів дивних нарікань юнака. Він був такий вродливий і такий незвичний, що я відчув до нього сердечну приязнь. Окрім того, я здогадався, що він шукає квітку, яку я саме маю за пазухою.

Я наблизився до нього ще на крок, він же підніс угору величезні блакитні очі і, здавалося, дивився ними на мене. Але то був дивний, сонний погляд… Я відчував, що він, дивлячись, не бачить. Моя постать не відбилася в його блакитних зіницях, в яких не було нічого, крім сліпої блакиті.

Тоді я вирішив промовити до юнака, щоби в такий спосіб сповістити йому про мою присутність.

— Чи чуєш мій голос? — запитав я, трошки подумавши.

Юнак широко відкрив свої блакитні очі.

— Чую твій голос, хоча й не бачу твоєї постаті, — шепнув він несміливо. — Чи ти ворог, чи приятель тих, котрі є сумними?

— Приятель, — поспішно відповів я. — Не бійся мене, бо я прихильний до тебе. Я чув твої нарікання, але не міг їх зрозуміти. Я бачу твою постать, чую твій голос, але не знаю, хто ти.

— Сон… в мені, сон… поза мною, сон… наді мною! — відповів юнак. — Я той, хто не знав на землі нічого, опріч сну. Надаремно я щороку навідую цей острів! Надаремно шукаю полум’яну квітку, дотик якої дарує пробудження! Сон… поблизу, сон… вдалині, сон… навкруг, сон… усюди! Мої очі до цього часу ніколи не бачили яви — лише звуки й шуми, і шелести, і голоси долітають до мене з того світу, який є реальністю. На північному березі цього острова знаходиться зачароване місто. Цар того міста зветься Міракл. Тисячі мільйонів років тому прибув Міракл на цей безлюдний острів і, зморений подорожжю, приліг на його зеленому березі, аби підбадьорити себе сном. Приліг та й заснув. І приснилося йому величезне місто, і тисячі підданих, і прекрасна царівна Хризеїда, і палаци, і сади, і гори, і ріки, і струмки, і птахи, і квіти, і дерева. А все, що він снив у собі, те поза ним діялося на острові і діється дотепер. Не існує насправді, але діється й діється без кінця! Тисячу мільйонів років цар не прокидався і все ще лежить на північному березі острова й снить свій вічний сон. Ти можеш на власні очі побачити його величезне місто, і його підданих, і прекрасну царівну Хризеїду, і палаци, і сади… Усе це — наснилося, і стомилося від сну, і віками прагне спільного пробудження! Усе це зникне без сліду в ту ж мить, коли цар пробудиться. Але цар пробудитись не може, і надаремно його піддані тривожать його вельможний сон гучними скаргами й голосінням! Їхні очі блакитні й сліпі, як мої. Вони не бачать нічого, крім предметів, що наснилися царю. Не бачать нічого, лиш чують… І усі стомлені вічною сліпотою, і вимучені вічним прислуханням до шумів, шелестів і відлунь. Три тисячі років тому царівна Хризеїда почула шелест полум’яної квітки, яка росте на цьому острові, а дотик якої пробуджує з найглибших снів. Від того часу я, підданий царя Міракла і улюблений паж царівни Хризеїди, щороку вибираюся вглиб острова, щоби блукати напомацки й шукати спасенну квітку. Але пошуки мої кінчаються нічим. О, коли ж нарешті пробудиться Міракл! О, коли ж нарешті ми — його піддані — відпочинемо від його вічних снів і розвіємося в ніщо, як чинять сни інших людей!

— Не трать надії, вимарений юначе! — заволав я співчутливо. — Наближається хвилина пробудження царя Міракла. Саме я маю полум’яну квітку, яку ти шукаєш. Зірвав я її недавно й сховав за пазуху. Веди мене просто до вашого міста, щоб я міг торкнутися тією квіткою сплячого царя й звільнити усіх вас від його болісних снів.

Незрячі очі юнака наповнилися радістю.

— Благословенний день, коли я зустрівся з тобою, невидимий друже! — вигукнув він, простягаючи до мене обидві руки. — О чому ж не дано мені ніколи побачити того, хто усім нам несе спасіння! Ти назавжди залишишся для мене таємничим і невидимим, як і вся недоступна мені реальність. Я знаю тільки твій голос, і на обширах реального світу можу тебе розпізнати й вирізнити тільки по голосу. Іди за мною — я проведу тебе до зачарованого міста, бо вгадую дорогу на сліпо. Там, в межах нашої держави, мої очі відновлять здатність бачити усі предмети, які є лишень снами царя Міракла. Там я позбудуся своєї сліпоти. Тож поспішаймо, бо населення міста надто стомлене вічним існуванням уві сні, і кожна хвилина зволікання додає болю прекрасній царівні Хризеїді й усій її сонній рідні.

Юнак окриленою ходою подався до північних берегів острова. Я йшов за ним і відчував, що у міру наближення до мети нашої подорожі полум’яна квітка все сильніше розгорається у мене за пазухою, наче передчуває, що незабаром торкнеться своїм полум’ям сплячого царя. Коли ж ми нарешті через відкриті навстіж ворота зачарованого міста вступили до його середини, чудесна й несподівана картина вразила мої очі. Усе місто було блакитне, бо цар Міракл тисячу мільйонів років неустанно і неперервно снив блакитний сон.